Unknown полностью

А Тимофія це, видно, зовсім не ображало. Він повільно доїдав кашу, інколи поглядав на батька і тільки посміхався.

— Ну, коли я недопильнував — ти підказала.

— Я ж за всім не вдивлюсь.

— Отакої! Мене лаєш, а сама хотіла б тільки й дивитись, що

на свій льон.

Софія посміхнулася:

— Всім треба за порядком дивитись. Давайте, мамо, їсти — я щось зголодніла.

Мати поставила перед дочкою тарілку. Софія підвела голову, гля­нула на Тимка:

— Це тобі не жарт — бур’яни в полі.

Вона знову схилилась над тарілкою, і за столом на хвилину запала мовчанка.

— Так,— озвався нарешті батько.—З бур’янами не жартуй.

Тиміш звернувся до Вірочки:

— Ось що, Вірусю. Буде робота твоїй дружині. Збери сьогодні своїх піонерів, поговоріть про боротьбу з свиріпою...

— А так, так,— озвалась мати,-— зараз час такий, треба допомогти дорослим.

Вірочка розуміюче кивнула головою.

— Добре.

—  Ну ось,— звернувся, посміхаючись до сестри, Тимко.— Наша Ві­рочка і врятує становище.

Вірочка вже звелася на ноги. За нею піднялися Вадик і Світлана, їх раптом зупинив Тиміш.

— Чекайте, семикласники. Ти, Вірочко, знаєш, що у Вадика двійка з ботаніки? — запитав він таким тоном, ніби та двійка була в самої Вірочки.

Вадик перелякано глянув на Софію, а Вірочка уставилася в нього здивованими очима.

— Звідки б я знала? — винувато проговорила вона.— Мені ніхто не говорив. Це правда, Вадику?

Вадик мовчав.

Тиміш розпікав Вірочку.

— Ех, ти, голова ради загону. Приїхали до тебе гості-піонери, а ти й не поцікавилася. Може кому з них допомога потрібна.

Вірочка спробувала було виправдуватись:

— Я хотіла була спитати... Але ж я не думала... Про Вадика я на­віть не могла подумати... Мені здалося, що він відмінник.

— Ось тобі й здалося. Так ось що...

Тиміш, мабуть, хотів дати пораду Вірочці, але, глянувши на Ва­дика, зрозумів, що тут звичайною розмовою не обійдешся, бо Вадик був вражений і пригнічений. Тиміш повів іншу мову.

— Ти тільки, Вадьку, не ображайся. У нас так ведеться: ми один одному рубаємо правду у вічі. І зрозумій, що твоя двійка не одного тебе стосується. Був би ти в себе на заводі — там би теж і піонери, і комсо­мольці, і вчителі зацікавилися б...

Вадик ображено шморгнув носом.

— Хоч ти, Вадику, бачу, й не дуже радий цій розмові, але наша справа допомогти тобі. Правда, Віро? В тебе одна двійка? — звернувся Тиміш до Вадика.

— Одна,— тихо проговорив той.

— А треба, щоб і однієї не було.

— І не буде. Ми... ми допоможемо,— пообіцяла Вірочка.

Тимко дружньо поторсав Вадика за плече. Той підняв очі, крізь сльози посміхнувся, йому було і соромно, і радісно: він відчув, що ніхто не збирається його принизити чи посміятися з нього. -

— Побачите ще, як Вадик знатиме ботаніку,— проговорив Тиміш.

— Скажи, Вадику,— озвалася Софія,— не святі ж горшки ліплять.

Вадик вдячно глянув Софії у вічі. А що — хіба не правду вона

сказала?

БІЛЯ ВОГНИЩА

Збирались піонери найчастіше біля річки, недалеко від Тимошевої електростанції.

Коли Вадик з дівчатками підійшли до річки, вже, мабуть, всі були в зборі, бо там стояв галас і лунав такий гучний сміх, ніби під час великої перерви на шкільному подвір’ї. Всі присутні тут сиділи колом на траві, вигиналися з боку на бік від сміху, а посередині вигравало веселе багаття.

В колі, освітлені нерівним блиском вогнища, борюкались два ку­медні хлопчики. Маленькі, як ліліпути, опецькуваті, обидва в однаковій смугастій одежі. Хлоп’ята то перекидались один через одного, то підій­мали один одного над головою, то враз починали кататися дзигою по землі. Вадик, відразу забувши про все, засміявся, а потім загукав ра­зом з усіма.

Сміх і гам затихли тільки тоді, коли один ліліпут випростався на ногах і, піднявши другого вверх ногами, струсонув його з такою силою, що враз смугастий одяг безсило впав на землю, а замість двох борців стояв усміхаючись один... Платон Акимов.

— Біс! Біс! Заморив, зовсім заморив! — гукали з кола піонери, а Платон виплутував ноги із смугастих штанин.

Вже пізніше Вадик дізнався, що ця боротьба зветься нанайською. Платон спеціально виготував такий одяг. Він у себе в школі кілька разів виступав, а тепер показав нанайську боротьбу соколинським піо­нерам. Вадик довго розглядав незвичайний одяг, примірював його та пробував і собі робити такі вправи, бо в думці він уже вирішив обов’яз­ково показати цей номер на вечорі самодіяльності у себе в школі.

Піонери просили Платона виступити ще-раз, особливо чотириклас- ники, але виступити вдруге хлопець рішуче відмовився. Тоді в його одежу спробував одягтися Петро. Але в Петра нічого не вийшло. Го­лови ліліпутів виявилися не на спині, а на животі. Це дуже розвеселило всіх присутніх.

Дівчатка почали пісню. Дзвінко і задушевно полилась вона над річ­кою, над луками, через Соколиний бір.

І раптом в Петрових руках невідомо звідки з’явився невеликий сріб­лястий піонерський горн. Труба заграла спочатку хрипко, нерівно, а по­тім дзвінко, голосисто.

Пісня враз урвалася, піонери заметушились, забігали. За хвилину- дві вся дружина вишикувалась біля вогнища. Тільки Вадик і Світлана не знали, де їм стати.

Коли затих горн, вперед виступила Вірочка.