— Дружино! Слухай мене! Рада рекомендує прийняти до нашої піонерської дружини піонерів Вадима і Світлану Ткаченків, які прибули в наш колгосп на все літо. Не буде заперечень?

— Не буде! — відповіли всі.

Вадика і Світлану записали в шосту ланку, і вони поспішно зайняли вказане в строю місце.

Почали звітувати ланки за пророблену роботу. В цей день працю­вали дві ланки: перша і шоста. Першим виступав ланковий шостої ланки Лесь Мирко.

Лесь був людиною з характером. Ходив він завжди перевальцем, заклавши руки в кишені. Дивився весь час під ноги, ніби чогось шукав. Через те, що був завжди насуплений і на голові в нього часто бачили непострижене, настовбурчене волосся, яке починалося з половини лоба, його прозвали Лесик-їжачок. Він і справді чимось нагадував їжачка, дивився завжди на все з якоюсь недовірою, примруженим оком, так і здавалося: тільки доторкнись до Лесина і він згорнеться клубочком. Але насправді Лесик був не таким: тільки займи його — не згорнеться, а, нав­паки, ще більше виструнчиться і сам піде в наступ.

Не поспішаючи, ніби крадучися, Лесик підійшов до вогниша, став перед Вірочкою і тільки тоді вийняв з кишені руки. Гострим оком блим­нув з-під насупленого надбрів’я і, кашлянувши, почав:

— Значить, було так. Батько каже: ти, Лесь, капусту колгоспну бачив? А я, значить, кажу: бачив, а що? А те, каже батько, що на капусті гусінь з’явилась.

Лесь говорив так, ніби він все те вичитував з книги, не підвищуючи і не знижуючи голосу.

— Я, не довго думаючи, на город. А там, значить, гусінь — воло­хата, зелена, мабуть, з дубняка налізла. То я скликав свою ланку. Але побачили, що самим не справитися. Тоді запросив Галю.

Лесик ліниво повернув голову і кивнув у бік першої ланки.

— То Галя теж вийшла. Працювали мало не до вечора, зате всю гусінь знищили. Батько каже, що й завтра треба ще подивитися, бо знову налізе. Назбирала наша ланка гусені повне відро. Потім її спа­лили. Оце і все. А про першу ланку хай Галя скаже.

Незграбно повернувшись, Лесь, перше ніж рушити, засунув у ки­шені руки і вже тільки тоді пішов на своє місце.

Галя, висока чорнява дівчинка, часто кліпаючи повіками, витяг- шися перед Вірочкою по команді «струнко», одним духом доповіла про роботу ланки.

Решта ланок у цей день ніяких завдань не мали.

Порадившись хвилину, рада високо оцінила роботу обох ланок. Петро записав це в зошит, переплетений у твердий червоний картон.

— Я пропоную відзначити Лесика,— сказав Платон.— Лесик по-піонерському поставився до зауваження свого батька — бригадира городньої бригади. Я думаю, що про це слід записати в що­денник.

— Не буде заперечень? — запитала Вірочка.

— Не буде!

— Записати!

Вірочка вже хотіла було перейти до іншого питання, але помітила, що Лесь підніс угору руку.

— Що ти хочеш, Лесь? — запитала вона.

— Питання є.

— Давай.

— А нові піонери, що з міста, теж будуть з нами працювати?

— Ну, певно,— не задумуючись відповіла Вірочка.

— Все в тебе, Лесик?

— Ні, ще є питання. А як, значить, за сьогоднішній день — їх теж записувати чи ні?

— Записати! — вигукнув хтось із піонерів.

Лесик повернув у його бік голову, нетерпляче пирхнув:

— Я думаю, що записувати не слід — адже вони ще не були в ланці. Запишемо тоді, як попрацюють.

Згодом Вірочка заговорила тоном доповідача:

— Товариші! Чи знаєте ви, що свиріпа глушить пшеницю і ячмінь? Чи можемо ми, піонери, допустити, щоб у колгоспі зменшився врожай?

— Не можемо!

— А ясно, що не можемо. Комсомольська організація доручає на­шій дружині знищити свиріпу. Отже, рада дружини наказує всім ланкам завтра вийти на поле третьої бригади, до рибного ставка. Не буде за­перечень?

— Не буде!

— Добре. Запитань нема?

— Є!

— Які запитання?

— Листа ще немає?

Листа-відповіді від Василя Івановича ще не було. Але Вірочка всіх запевнила:

— Але буде. Ось побачите,— вже швидко-швидко буде.

Після закінчення збору до Вадика підійшов Лесь.

— Ткаченко твоє прізвище?

— Ткаченко.

— То слухай, Ткаченко: ти пшеницю коли-небудь бачив?

Вадик ображено закусив губу:

— Пшеницю? Та в нас ЇЇ в степу мільйони гектарів...

— А... полоти тобі доводилось?

— Полоти? Полоти — ні...— признався хлопець.

Лесик подумав якусь хзилину.

— Ну, це не важливо. Не полов, значить, не полов. Завтра поруч зі мною станеш — я навчу.

Не вдаюнись у дальшу розмову, Лесь круто повернувся і рушив до села.

Багаття пригасало. Кілька хлопчиків поралися біля нього: їм було доручено загасити вогнище.

Тільки тепер Вадик побачив, що над Соколиним вже, мабуть, давно застигла літня ніч. Коли б не місяць, було б зовсім темно. На сході трьома велетенськими стовпами стояли кумедні хмари, мов три богатирі виїхали на своїх конях у поле. Над ними, то виринаючи, то ховаючись за діряві хмарки, плив жовтий вищерблений місяць. Коли він вийшов на синяву неба, навколо стало видно, немов удень.

Соколиний бір нагадував Вадикові канівські кручі. Внизу рівною сті­ною стояла гребля, будинок електростанції видавався таким велетен­ським, що Вадик аж почав був сумніватися, чи то він. Над луками, над селом пінилось місячне сяйво, снувалось рожевим туманом. Вилиску­вала росою трава за річкою.

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже