Неквапливо кумкали десь жаби, на луках підпадьомкали перепілки і драли деркачі. В Соколиному бору інколи розпачливо стогнала сова, а у вишняку невгавали солов’ї. «Співайте, співайте, соловейки. Це ваші останні дні. Не сьогодні-завтра ячмінь викидає колос», пригадались слова тітки Марії.
З луків ледве долинув якийсь ритмічний шум. Він так нагадав Вадикові час, проведений на пароплаві.
— Пароплав на Київ,— почув він чиїсь слова біля вогнища.
— До пристані підходить,— підтвердив інший хлопчик.
Вадик побачив, як раптом удалині спалахнув разок вогників, сліпучо-білих, зелених, червоних...
А недалеко заспівали піонери:
— Эх, хорошо в стране советской жить...
Вадик рушив услід за ними. Лише час від часу зупинявся, щоб подивитись на пароплав, який, здавалося, був тут зовсім близько, кликав і манив своїми чарівними вогнями.
Піонерська пісня замовкла, і враз у другому кінці села чистий та високий голос почав:
— Де синь стоїть над краєм,
Де в росах далина...
Колгоспну пісню підхопили десятки голосів, і полилась вона, полинула над селом.
Вадик ішов вулицею, прислухався до пісні, що весь час віддалялась, вже ледь-ледь бриніла. З чийогось вікна вирвалась музика. Село жило, співало.
Вже біля самого дядькового двору хлопчик помітив дві постаті. То Вірочка і Світлана. Почувши своє ім’я, Вадик зупинився. Говорила Світлана голосно, соковито:
— То він мене попередив: «Коли ти тільки скажеш, я обов’язково втечу з села». Я "так боялась, так боялась, коли дядя з ним заговорив. А він нічого — він любить у вас похвастати. Як наговорить — тільки слухай, а на ділі...
Вадика кинуло в піт. Так ось воно що! Тепер його осоромили на все село, на всю піонерську дружину, перед усіма товаришами. Мало того, шо всі дивитимуться на нього як на ледаря і двоечника, так ще й думатимуть, що він боягуз і хвалько.
Від гніву й злості він аж скреготав зубами і рішуче повернув назад.
ВТЕЧА В НЕВІДОМЕ
За кілька хвилин Вадик уже був за селом. Перейшов мостом річку і попрямував дорогою. Він чув, що ця дорога веде до самої пристані.
Не йшов, а майже біг, ніби боявся, шо хтось за ним женеться. Хоч було б не погано, коли б хто-небудь, хоч би Тиміш або дядько Іван Степанович, його наздогнав, зупинив. Йому зовсім не хотілося втікати з Соколиного — йому тут дуже сподобалося. А головне, сподобались піонери: і Вірочка, і Платон, і навіть Лесь Мирко. Дуже хотілось Вадикові перелітувати в Соколиному, але тепер не доведеться, бо хіба ж хто здогадається, де тепер Вадик? Хіба Світлана скаже. Скаженілого вона не скаже. Бач, думає, що він слова на вітер кидає. Не на такого натрапила. Сказав поїду — і поїду.
Він уповільнює крок. Лугова дорога стає ледве помітною серед трави та кущів. Оглянувся. Село зникло за кушами в туманній завісі. Тільки чути, як десь удалині озвався собака. Раз, вдруге. Ліниво, знічев’я.
Босі ноги змокріли від роси. З лугу потягло прохолодним нічним вітром. А очі самі злипаються, і так солодко позіхнулося. Ех, спати б оце непробудним сном — так ні ж! Через хорошу сестричку мусиш... Вадик відчуває себе людиною несправедливо ображеною до глибини душі. І це в той час, коли він уже цілком зрозумів свою помилку з тією двійкою і збирався взятися за науку. А тепер так і ке зможе вивчити як слід ботаніки. А це хіба добре? На хвилину хлопець завагався, аж спинився в роздумі. Хіба, може, повернутися, поки не пізно? Що з того, що Ій тоді сказав? Мало хіба чого зопалу можна сказати Але ж ні! Завтра Вірочка розкаже Платону, Платон — Петрові, Петро — Лесеві. А Лесь — той не змовчить.
Вадик знову неохоче плентався вперед. Чим далі відходив од села, тим неспокійніше ставало йому на серці. Все більше підкрадався до нього страх. Щось зашелестіло в кущах. Вадик завмер на місці. Знову зашелестіло, писнула якась пташка, затріпотіла крильцями. Ой, який жах! Вадик прислухається, оглядається на село — жодного вогника, жодного звуку. Тільки десь далеко знову озвався собака.
Куди ж тепер? Тільки на пристань. Сісти на пароплав... Знову спинився. Ну, гаразд, прийти на пристань, а далі шо? В нього ж ні грошей на квиток, ні кусня хліба. Справді, становище не з легких. І як він не подумав про це відразу. Але тепер нічого не зробиш — треба шукати виходу. Треба домовитися з кимось із команди пароплава, сховатись у трюмі. А їсти... їсти не обов’язково в такому випадку. Можна днів три, поки доїде, й поголодувати.
Вадик повеселішав; здалося, що це питання не таке вже й складне. Справді, що може бути простішим за те, як потрапити на пароплав. Домовиться з якимсь матросом або з самим помічником капітана пароплава. його помістять у машинний відділ. На випадок чого можна сказати, шо він учень. А краще сховатися. Доїде якось. Аби додому тільки добратись, а там було б усе гаразд. Взяв би хліба, цукру, трохи сала, випросив би в матері грошей і поїхав би на край світу. Хай би ця розумна Світлана почекала його потім, хай би поплакала. Тоді довідалася б, чи тверде Вадикове слово.