Лунко вдаривши крильми, з-під ніг вирвався якийсь птах. Вадик мало не впав з переляку, але швидко отямився. Подумаєш — злякався птаха. Он партизани ходили в розвідку — нічого не боялися. Нічого не побоїться і він, Вадик. Треба йти тільки швидше, щоб добратись до пристані і, не гаючи часу, познайомитися з матросами.
І раптом він пополотнів од переляку. Побачив, що збився з дороги і по пояс бреде в траві. Трава чим далі — все густіша, мокра від роси, мов руками чіпляється за ноги і не хоче пускати.
Оглянувся навколо. Місяць, мабуть, щойно сховався за обрій, бо над горизонтом ше стояла блідорожева заграва. Зорі в безмежному небі стали більш виразними, а на землю сповзла непроглядна темрява. Ближні кущі здавалися Вадикові величезним лісом.
Він уже не мав сили поворухнутися, йому раптом здалося, що на нього хтось, притаївшись, чигає. Вадик відразу забув, чого він тут опинився і куди він іде. Негайно додому в село, до дядька в хату. Він нестерпно стомився, хоче їсти і спати.
Хлопець рішуче повертає назад і, плутаючись у високій траві, біжить, раз у раз спотикається. Він весь змокрів, тремтить від утоми й холоду.
Скільки він так біг — не пам’ятає. І враз упав від несподіванки. Прислухався. Недалеко зашелестіла трава, хруснула гілка. Потім Вадик почув виразне кінське пирхання. Стало веселіше, радісніше на серці. Тепер годі було шукати пристані — треба було десь задрімати, а коли прийдуть із села за конем,— разом добратися додому.
Він пройшов ще кілька кроків і побачив серед кущів вогник. Радісно зітхнув і рушив на його привабливий блиск.
Вогник ледь-ледь блимав. Видно було, шо в багаття ще недавно хтось підклав вогких гілок, але Вадик не помітив ніде жодної душі. Не задумуючись, став навколішки біля вогнища, простяг над жаром посинілі руки. «Що б воно за пригода?—думав він.— Горить вогнище, а біля нього нікогісінько. Немов у казці: ішов-ішов хлопчик у темному лісі і раптом натрапив на вогнище».
Гілля спалахнуло, жаром кинуло Вадикові в обличчя. Він одсунувся від вогнища, помітив, як враз запарував його одяг.
Він уже не думав над тим, що зробить завтра: чи піде назад у Соколине, чи на пристань. Головне — дочекатись якось ранку, а там уже вирішить, що робити.
Гаряче полум’я вогнища приємно зігрівало. Вадик почав дрімати.
В цей час у кущах щось зашаруділо, хтось закашляв, і з Вадика дрімоту зняло, мов рукою. Він звівся на лікті, витяг уперед голову і намагався щось побачити серед кущів. Враз захиталась лоза, і Вадикові здалося, що на нього суне ведмідь. З переляку він мало не опікся, поклавши руку в жар. Зойкнув від болю, а те, що здалося ведмедем, заговорило людським голосом:
— Цур на твою голову — що тут таке?
До вогнища наблизився вусатий чоловік у кошлатій баранячій шапці і кожусі. Чоловік здивовано глянув на хлопця і запитав:
— Звідки ти, хлопче?
— Я — Вадим Ткаченко.
Підійшовши ближче, незнайомий повільним рухом зняв з себе кожух, розіслав на землі вверх вовною. Неквапливо повалився на кожух, запросив Вадика.
— Сідай ближче, небоже.
Незнайомий уважно розглядав хлопця.^,
— А ти ж чого по ночах вештаєшся?
— На пристань ішов.
— На пристань?
— Еге ж.
Хлопець пильніше придивився до чоловіка. Це був дід, могутній, широкоплечий, червонолиций, з синім великим носом і пишними рудуватими вусами. Очі його весь час сміялись, світились веселим лукавством. Вадик відчув себе якось вільніше.
— Ти що ж — не тутешній?
Вадик назвав своє місто.
— Ого! — вигукнув дід.— Як же ти сюди забрався?
— Пароплав завіз,— посміхнувшись, відповів Вадик.
— Пароплав? Ну, той може. Колись, я пам’ятаю...
Дідусь, видно, був радий появі нічного гостя і, мабуть, збирався розповісти якусь цікаву пригоду з власного життя, але тільки запитав хлопця:
— Так пароплав, кажеш? А до кого ж ти й куди приїхав?
— В Соколине.
— В Соколине?
— Так. До дядька Івана Степановича.
— До кума Івана? — аж навколішки став дід.— То ти Катеринин?
— Катеринин,— тихо ствердив Вадик.
— Ну, ось тобі! То як хочеш знать, хлопче, то ти мені внук у третіх. Мене, може чув, зовуть дядько Микола Жарнокльов. Ну, це так тільки пишеться, а насправді наше прізвище Зернокльови. Еге, так скажи ти, хлопче, яка придибенція. Чув я, чув, що приїхали Катеринині діти, значить... А чого ж ти на ту пристань ішов?
Вадик відповів не одразу. Він зрозумів, що тепер йому все одно на пристань не потрапити. Та й чого, власне, туди йти? Коли цей дядько його дід, хоч і в третіх, то він нікуди його не відпустить і спровадить знову в Соколине. Отож, подумавши, він сказав:
— Та я не на пристань — я просто заблудив. Ну, блукав-блукав, а потім побачив вогонь і підійшов.
— І ти, бідна голово! — поспівчував дід Жарнокльов.— Вже зоря піднялася — стільки блудити... Та ти — герой! Інший би крик на весь луг підняв, плачу б скільки було, а ти, я бачу, сміливий. Отакий був я, онуче. Пам’ятаю, одного разу...
І дід Жарнокльов заговорив. А коли вже заговорив дід Жарнокльов, не знайдеться такої сили, щоб його спинила.
Дід говорив до того часу, поки похмітив, що хлопець уже давно спить, прикрившись полою кожуха.
У ПОЛІ