До двору вони під’їхали разом: з одного боку Жарнокльов і Вадик, -а з другого — Тимко на мотоциклі.
— Одержуйте свого гостя,— сказав дід Жарнокльов, випускаючи клуби махоркового диму,— бо заберу до себе.
Тиміш не сказав Вадикові ні слова, хоч той і зрозумів, що двоюрідний брат не просто собі прогулювався на мотоциклі. Справді, вся сім’я Івана Степановича цієї ночі не спала. Тиміш і батько, Софія й мати обнишпорили все село, а хлопець як у воду впав. Вже кожен з них подумував, чи не поліз він вночі купатись...
Світлана всю ніч шморгала носом та витирала сльози, а Вірочка тільки й сказала:
— І для чого було тобі говорити? Ти ж знаєш його характер? Сам би сказав... А тепер...
Дівчатка були впевнені, що Вадик таки здійснив свою погрозу і втік. А тепер шукай вітра в полі.
— Він такий,— хлипаючи, сказала Світлана,— коли сказав, що поїде на Курільські, то й буде на Курільських.
— На Курільські острови — не близький світ,— розважливо вирішила Вірочка,— Міліція по дорозі впіймає і додому відправить.
Згодом у хаті зібралась уся сім’я.
— Ху, ну і впарив ти нас, небоже, хай тобі грець.
— Як же це ти на пасовисько потрапив? — цікавилась тітка.
— А я заблудив,— не підіймаючи очей, тільки й сказав Вадик.
Світлана нетерпляче чмихнула, хотіла, мабуть, заперечити, але згадала, що може тепер своїм необережним словом наробити ще більшого лиха, і промовчала.
— Ну, дитинчата мої,— озвалась, нарешті, тітка,— снідайте і в поле — вже всі школярі на пшеницю пішли.
— Снідай, Вадику, і виходь. Я тебе в поле на мотоциклі підвезу,— пообіцяв Вадикові Тимофій, виходячи з кімнати.
По дорозі Тиміш запитав:
— Ти що ж, від сорому втікав?
Вадикові враз захотілось показати себе перед братом з найкращого боку — адже в нього вистачило хоробрості піти вночі в невідому дорогу.
— І втік би, коли б дорогу знав,— сказав він.
Тиміш аж притишив машину:
— Іч! Бачу, хоробрий ти, Вадику. Отакий і я колись був. Ніч бувало, дощ ллє, а я йду. І фашистів не боявся.
— А я теж не злякався б,— запевнив Вадик.
— То добре. Хоробрим і треба бути.
Вадик від цієї похвали аж засовався на сидінні. Він був дуже задоволений, що проявив себе цієї ночі хоробрим і безстрашним. Але з кожним новим словом хлопець ставав похмурішим,
— Хоробрість, Вадику, хороша лише тоді, коли вона потрібна. Коли ми боролися з ворогом, тоді треба було і вночі ходити, і на дощі мокнути, і на морозі мерзнути. А ось скажи, будь ласка, чи проявив би я хоробрість, коли б оце минулої ночі, замість того щоб спати, сили набиратись для сьогоднішнього дня,— взяв та й пішов блукати невідомими стежками?
Вадик спалахнув від сорому. Враз весь його подвиг поблід і померк у власних очах. Справді-бо, якого біса він лазив цілісіньку ніч по росяній траві? Хіба для того, щоб знову назад повернутися на загальне посміховище?
Вони мчали по вузенькій польовій дорозі. Село лишилося позаду, а згодом геть сховалось з очей у долині. Тільки сади та дерева видавали, де воно.
Розмірено вуркотів мотор мотоцикла, та він не міг заглушити ранкової пісні поля. Воно жило і співало. Ген-ген, десь угорі, в сонячному павутинні дзвеніли жайворонки; в житах та ячменях, що високою сті- ною стояли над дорогою, підпадьомкали перепели, мовчазно, мов злодій, снував над нивами хижий коршун. Ось попереду з’явився на дорозі зайчик. Злякано підняв вуха, звівся на задні лапки — не розбере, мабуть, звідки долітає це лопотіння. І тільки коли зрозуміло маля, що на нього мчить мотоцикліст, гребнуло ноженятами, аж пил закурів по дорозі. Дременув було зайчик уперед, а потім — скік! і зник у ячмені.
Мотоцикл виніс їх на горбок. 'Гиміш зупинив машину, і вони оглянулись навколо. Соколиний бір, село, річечка, Тимкова електростанція, дядьків сад — все було, мов на долоні. А навколо — хліба й хліба. Безмежне море зелених хлібів. Видно було, як у долині йшли ланцюжком по лану пшениці піонери.
Тиміш з жадобою втягував у себе запашне ранкове повітря, закоханими очима окидав простори своєї землі.
— Як гарно! — захоплено вигукнув він.— Подивись, Вадику, яка красота.
Вадик сам не міг відвести очей од тієї ранкової краси.
А Тиміш розмріявся:
— Закінчимо електростанцію — за поле візьмуся. Та ще коли інститут закінчу... Приїдеш, Вадику, через років три — полів наших не впізнаєш... У нас такі врожаї будуть, такі врожаї...
Вадик цілком вірив братові. Такий, як Тимофій, всього доб’ється, він усе знає.
Раптом перед ними, мов з води, виріс Сидір Голоштанько.
— Привіт, Тимоше! — вигукнув він.— Ні, ти тільки послухай, ось послухай...
Діставши з широкої кишені зім’ятий блокнот, Сидір почав швидко перегортати сторінки, знайшов, нарешті, потрібну. Сіпнувши Тимоша за рукав, він задекламував:
— Грудьми припавши до хмарини,
Пташок крильми в дзвіночок б’є.
Сколихнулись серця всі глибини —
Здригнулось серденько моє.
— Га? Який образ? «Крильми в дзвіночок...» Ти розумієш, Тимоше, який це образ!
І не давши Тимошеві промовити й слова, Сидір знову запустив руку до кишені.