— Чекай, Тимоше. До речі, я зараз тебе ознайомлю з листом. Нарешті лід рушив...— Він тремтячими руками розгорнув листа.— Орестові Голоштаньку... Вельмишановний товаришу Голоштанько! Не віриш? Подивись. Це з Києва, з кабінету молодого автора. На ось — прочитай. Бачиш, пишуть: «У вас є відчуття образу, вміння виліпити його засобом слова...»
— Але тут і інше сказано: «Ваші вірші далекі від життя, надумані»,— охолодив поета Тимко.
— Не те важливо! — вигукнув Орест.— Головне—-відчуття образу. А з життям зв’язати легко. Ось вийшов на поле — і є. Слухай кінець цього вірша.
І Голоштанько знову прочитав з блокнота:
— Над нами жайворон співає,
І пісня ллється іздаля.
Хмаринка в небі пропливає —
Співа колгоспная земля.
Чув? Колгоспная земля! Ось тобі й наближення до життя.
Вадик то зацікавлено дивився на Голоштанька, то поглядав на брата, йому незрозуміло було, чому Тиміш незадоволено хмуриться. Адже складать вірші — це дуже цікаво. І до того ж цей Орест такий кумедний...
— Ось що, Сидоре,— нарешті заговорив Тиміш.— Коли ти хочеш наблизитись до життя, піди до піонерів на пшеницю, бо Оксана складає екзамени.
— Оксана? — розплився в посмішці Голоштанько.—-За Оксану з радістю пішов би, але в мене ще не зроблена відомість. Я вийшов у поле на хвилинку для пов’язання з життям...
Вдалині показалась підвода.
— Петро Семенович їде,— глянувши вбік, сказав Тиміш.
— Голова?—здригнувся Сидір.— Ну, я пішов. Будь здоров, Тимоше.
— Чому так швидко? Чекай, Петро Семенович підвезе.
— А, підвезе... Я й дійду якось.
За мить Голоштанько зник на стежці серед високого жита.
Незабаром під’їхала бричка. З неї виплигнув невеличкий сухорлявий голова колгоспу Мирончук. Видно було, що товариш Мирончук рідко коли був у холодку, так він засмаг. Загар навіть проник у глибокі зморшки на лобі, а коротко підстрижені вуса були жовті і ніби присмалені. Петро Семенович був одягнений у літній просторий в смужку костюм, на голові — напіввійськовий кашкет.
—- То втікач, бачу, знайшовся? — спитав Петро Семенович, уважно придивляючись до Вадика.— Я ж говорив, не турбуйтеся — знайдеться.
Похнюпившись, хлопець дивився в землю. А Петро Семенович враз ніби й забув про нього.
— А то хто подався житом? — приклав голова колгоспу до очей долоню.— Не Голоштаньків гультяй?
— Він. Матеріал для віршів збирає.
— Матеріал? Ось потрапить він мені на очі... От ледащо! Десять класів закінчив, а навіть молоко приймати не здатний.
Тепер Вадик зрозумів, чому Орест-Сидір, побачивши голову, так швидко подався до села.
Петро Семенович пильно глянув на Вадика.
— Ото дивись, небоже, вчися добре. Бо таких ось Орестів ніде не люблять.
А потім до Тимоша:
— Ти куди зібрався?
— Та до піонерів же... Хочу глянути...
— Там усе гаразд. Робота кипить — дим коромислом. А до тебе
в мене важлива справа.
— Тоді я зараз повернуся. Підвезу тільки Вадика.
— А я сам піду.
— Не заблудишся?
...Залишившись один, Вадик поглянув навколо. В напрямі до села стояв стовп куряви на дорозі. То поїхали Петро Семенович і Тиміш.
Тихо в полі — ані вітердя, жодна билинка не сколихнеться. Навіть пташки замовкли, відспівавши ранкову пісню. Та вслухавшись пильніше, Вадик відчув, як дихає, як живе поле. Тонко, ніжно дзижчать, пролі- таючи бджоли, і здається — то дзвенять сонячні струни, натягнені від сонця до землі. Десь удалині хававкав перепел, і вже не розбереш, чи то розсипалось над полем його старанне підпадьомкання, чи косу хто мантачив на далекому покосі.
Сонце підбилося вгору, снує золоту павутину донизу, тендітними струнами чіпляє за вусик ячменю, за житній колосочок, за зігнутий пружний листочок пшениці — тягне до себе, все вгору та вгору.
Вадик з подивом оглядав колгоспне поле, мов тільки тепер побачив усю цю різноманітну зелень, відчув подих літнього дня.
Згадав Голоштанька. «Дістанеться йому, мабуть? — подумав.— А вірші в нього непогані: «Пташка крильми в дзвіночок б’є...» Красиво! Але тільки як це вона може бити? Може так: «Пташка дзвенить... пташка дзвонить, як в дзвіночок...»
Непомітно він підійшов до широкого лану пшениці.
Над пшеницею підвелися десятки постатей, десятки рук змахнули призивно. І хлопець забув про те, що над ним будуть кепкувати, можливо сміятимуться, його, мов магнітом, потягло до колективу, йому захотілось разом з усіма працювати на цьому широкому полі, під високим і чистим небом.
Бігцем наблизився до ниви. На дорогу висипали хлопчики і дівчатка, всі хотіли глянути на Вадика.
До нього підійшли Платон з Петром.
•— Ти знайшовся? -— запитав Платон, і Вадик відчув, що Платону дуже приємно бачити його.
— Знайшовся,— просто відповів Вадик, дивлячись Платону в очі.
— А де ж ти був? — поцікавився Петро.
— Я? В лузі. Півночі блукав, а потім натрапив на вогнище.
— Ой, як страшно! — вигукнула котрась із дівчаток.
Вадикові було дуже приємно, що його повідомлення зробило такий вплив на слухачів, і він уже хотів був ще розповісти про свої пригоди. Але вчасно згадав Тимошеві слова про нерозумну хоробрість і закінчив коротко:
— А ранком з дідом Жарнокльовом приїхав.
— А ти не боявся?—допитувалась Галя.
За Вадика відповів Петро: