Unknown полностью

— Подумаєш — боявся! А чого б він боявся? Я сам не раз опівночі ходив по рибу до самого Дніпра.

Може б розмова ще довго точилась навколо цієї теми, але до гурту підійшов Лесик-їжачок. Недоброзичливо оглянувши з-під брів присутніх, він незадоволено чмихнув і запитав:

— А пшеницю хто полотиме?

— Та ми ж зараз,— винувато озвалась дівчинка, яка цікавилась Вадиковою хоробрістю. Вона перша рушила в пшеницю, а за нею й інші. «їжачок» суворо звернувся до Вадика:

— І щоб мені було це востаннє. Ми вже три години як у полі, а тебе немає...

— А він заблудився,— заступилась за Вадика Галя.

— То не наша справа,— наїжачився Лесик.

Вадик ступив у пшеницю. Вона була висока, сизо-сталева, пружна, їй не було кінця, бо лан закінчувався десь аж у долині, де схилились у задумі над ставом верби.

•— Ти дивися, Вадику, пильно,— повчав, ідучи поруч, Лесик,— бо її легко пропустити. Ось бачиш!

Згодом у Баликових руках уже був великий пучок свиріпи. Захо­пившись роботою, він не помітив, що сонце вже високо підбилося вгору і пекло нестерпно. Він, як і всі, обгорнув майкою голову, а плечі під­ставив смажитись на сонці.

У полі стояв веселий перегук, дзвенів сміх.

Коли Вадик нарвав уже два оберемки свиріпи, в полі заграв піонер­ський горн. То Петро об’явив обідній перепочинок.

ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ

На березі ставка лунали голоси і сміх. Хто вже занурився у воду, хто ще тільки роздягався, а чималий гурт хлопців розмовляв з дідусем, який сидів у великому човні. Платон і Петро теж були біля діда.

Вадик одним поглядом окинув колгоспний став. Біля берегів росла лепеха, в деяких місцях на тихій воді безсило розпласталось кругле зелене латаття, подекуди біліли фарфорові бутони водяних лілій.

— Ми самі, дідусю, ми самі! — гукав до діда Петро, і Вадик, за­цікавлений, підійшов до гурту. В човні лежала купа якоїсь бурої міша­нини. Вадик довідався, що то був корм для риби.

— Розкидайте, та обережно,— попередив дід і віддав Петрові весло.

Петро зручно вмостився на кормі, щоб правити, а Платон усівся

посередині човна.

Човен, з силою відштовхнутий од берега, захитався, відплив. Вадик не знав, що робитимуть там на ставку хлопці, і пильно стежив за кож­ним їх рухом. І враз помітив, що над водою, в якій розхитувалося в усі боки бездонне небо, скинулась рибина. Блиснула сріблястим боком, ляс­нула по воді хвостом і сховалась в тіні човна.

— Рнба! Риба! — закричав Вадик.

Не помітив, що на нього дивилися з подивом. Тільки одна Світлана вже була тут як тут.

— Де вона? Де, Вадику?

— У воді. Ось там. Я бачив, як вона сплеснула хвостом. Отака ри­бина! — руками показав він.

— А тут риби повен ставок,— підійшла до нього Вірочка.

— Ось ти глянь туди, де човен,— озвався Лесь.

Вадик пильно стежив за човном і бачив, як, випливши на середину ставка, Петро і Платон почали старанно виплескувати жменями міша­нину за борт човна. Густі круги розходились по ставу. Вода враз стала густішою, ніби тінь від хмари лягла на неї. Рухаються, метушаться легенькі тіні по воді. І тільки тепер Вадик побачив, що то копошиться риба, пожадливо хапаючи корм. Все частіше коропи зринали над во­дою, і було добре видно їх широкі жирні спини.

— А їх можна ловити?

— Восени ловитимуть. Ось там гребля, через неї випустять частину води і тоді виловлять коропів.

Вірочка охоче розповідала:

— Цей ставок побудували лише позаторік. Раніше влітку тут усе висихало, росла тільки лепеха та бур’яни. І лише на самому дні балки протікав струмочок. Він ніколи не висихав, бо витікає, говорив Іван Степанович, з підземного джерела. Потім колгоспники пересипали Гор- дійову балку. Побудували серед греблі мідні дерев’яні ворота, щоб можна було воду в ставку регулювати. За кілька днів Гордійова балка наповнилась водою. Тоді товариш Мирончук і завгосп поїхали у рибо­розплідник і привезли мальків. Я бачила їх — були такі малюсінькі ко- ропчики. І ще привезли четверо великих-великих коропів і пустили їх у ставок. А нині, бачите, скільки їх...

Хлопці розкидали весь корм, і тепер Платон підгрібав до берега, а Петро підвівся на весь зріст і на самій середині ставка пірнув у воду. Згодом він виринув далеко від човна, до нього навперейми кинулись хлоп’ята.

— Ану назад,— владно наказав Платон.— Пливіть до берега — там небезпечно.

І його послухались.

Не довго роздумуючи, Вадик розігнався, пробіг кілька кроків берегом, а потім по воді і теж блискавкою зник під водою. Всі почали чекати, де ж вирине Вадик, а він довго не з’являвся на поверхні. Ви­ринув поруч з Петром.

— Ти добре плаваєш,— сказав Петро, відпирхуючись.

Вадик промовчав, що він всю зиму відвідував спортивний басейн при заводському клубі.

— А знаєш що? Давай спробуємо — хто більше пробуде під водою.

Вадик охоче згодився. Платон попросив усіх вийти на берег. Дів­чатка слухняно посідали на траві, а хлопці стояли по пояс у воді, за­певняючи, що далі не зроблять ні кроку.

Першим пірнув Петро. Платон голосно рахував:

— Один, два, три, чотири...

І тільки коли він вигукнув «двадцять шість», з’явилась над водою Петрова голова.

— Га, Петра нікому не перемогти,'—почув Вадик Лесеві слова і не гаючись занурився у воду.