Дівчатка аж стали навколішки, а хлопці затаїли подих. Платон уже нарахував тридцять, а Вадик не з’являвся. Платон уже хотів був припинити рахунок, бо не на жарт стурбувався, чи не трапилось чого з Вадиком під водою. Але саме в той час, коли він сказав «тридцять два», плавець, як пробка, вилетів на поверхню, зовсім не в тому місці, де його чекали, а майже на другому березі ставка.
його появу зустріли вигуками захоплення й радості. Але за хвилину серед хлопців спалахнули суперечки.
— Платон швидко рахував,— сказав Лесь, якому ніяк не вірилось, щоб хтось міг перемогти Петра.
— Навпаки, навпаки, він рахував ще повільніше,— втрутилася в хлопчачу суперечку Вірочка.
Вирішили: нехай хлопці ще раз повторять.
Впірнувши вдруге, Петро пробув під водою сорок дві секунди, і його появу зустріли гучними вигуками «ура». Тепер уже в усіх сумніву не було — переможець Петро.
Та ось Вадик зник під водою, і знову настала невимовна тиша. Тільки й чути було приглушений голос Платона:
— Сорок один... сорок два...
А на воді тільки коропчики граються, виблискують сріблястими боками.
— Сорок чотири... сорок п’ять...
В одному місці раптом схитнулось зелене латаття і кілька листочків, вигнувшись лійкою, сховалось під водою.
— Сорок дев’ять... п’ятдесят...
Платоша зблід, в ухах у нього стукали молоточки. «За корягу зачепився...» майнула думка.
— П’ятдесят один...
І в цей час з води виринула Вадикова голова, щось жовте рибиною блиснуло в його руках. Всім так і здалося, що у Вадика в руках велетенська риба, і весь берег аж ахнув від захоплення. Та то була не риба, а кореневище латаття.
Хлоп’ята кинулись були до Вадика, але в цей час почувся густий рев мотора. До піонерів їхав на мотоциклі Тимофій. Всі, забувши про Вадика, побігли Тимкові назустріч.
— Здрастуйте, Тимофію Івановичу,— гукали піонери.
— Бачили, скільки ми пропололи?
— Бачив, бачив. Молодці!
— Го! Ми ще й ячмінь прополемо...
— Вже пообідали? — запитально примружив око.
— А що?
— Коли пообідали — сідайте ось туди, під вербу, в холодочок.
— Газету прочитаєте?
— Ні, я до вас з новиною...
— З листом? — здогадався хтось. І всі відразу ще тісніш оточили Тимофія.
— Справді? Тимофію Івановичу! Ну не тягніть! Скажіть!
— Я сказав — сідайте в холодочок.
Над ставом росло дві старі верби, а поряд молодняк. Мабуть, тільки минулої весни навтикали в землю вербового кілля, і воно густо зазеленіло. Мов табун горобців, сипнули в тінь дерев діти.
— Вадику! А ти що ж сиротою? йди до гурту,— покликав Тиміш хлопця.
Немов боячись наступити на шпильку, з опущеною вниз головою, підійшов Вадик, присів біля Леся. Він думав, що це ж напевне Тиміш скликав усіх, щоб розповісти і про його двійку, і про його втечу. Ну, що ж... Перелупає якось очима, а там попроситься в дядька Івана, щоб відправив його додому. Хоч і цікаво тут, але жити так... він не згоден.
Вадик розглядав свої запилені ноги і не бачив, як Тиміш навмисне неквапливим рухом витяг з кишені своєї сорочки цілий пакуночок різних конвертів, відібрав один з них, а решту знову поклав у кишеню. Діти аж шиї витягли до того конверта, хотіли прочитати, що на ньому написано, але Тиміш теж, мабуть, навмисне поклав його написаним донизу. Врешті він витяг з конверта білий аркушик і, весело посміхаючись, урочисто сказав:
— Ви вгадали — лист!
— Ура! — першим вигукнув Петро, а за ним уся дружина.
— Читайте!
Всі аж навколішки піднялись, щоб ближче бути до Тимоша, благально дивились йому в вічі.
Тиміш, ніби хотів якнайбільше подратувати їх, повільно розгорнув аркушик, оглянув його з усіх боків, нарешті почав читати:
«Дорогі мої друзі! Земляки!
Я одержав вашого теплого листа і безмежно вдячний за нього. Я ніби знову побував у нашому Соколиному, почув шум Соколиного бору, скупався разом з вами в нашій річці, співав разом з вами біля веселого вогнища.
Ще раз спасибі вам за вашого хорошого листа.
То дуже добре, що ви допомагаєте колгоспу. Колгосп — це наша міць і сила, і кожен з нас повинен берегти його, як зіницю ока, -піклуватися за нього так, як про життя своє. Працюючи, ви не лише зміцнюєте свій колгосп, ви організовуєтесь і ростете самі, виростаєте хорошими людьми, колективістами. Велика справа колектив — він кожного підійме на ноги, кожному допоможе, кожного виправить, кожного зробить хорошою людиною...»
Боячись дихнути, слухали листа піонери. Тільки Лесик вирішив чомусь ближче пробратись до Тимофія і посунувся повз Вадика на ліктях.
— Не зламай мені кореня,— прошепотів перелякано Вадик, відсовуючи кореневище від Леся.
Лесь хвилину допитливо дивився Вадиму у вічі.
— Кореня? Хіба кореневище — корінь?
Вадик тільки почервонів і промовчав. «Невже де не корінь?» подумав він.
А Тиміш продовжував читати:
«Ви запрошуєте мене, дорогі мої Друзі, в гості. Велике вам спасибі. Я з радістю і охотою приймаю ваші запросини. До того ж, цього літа мені належить відпустка і я обов’язково приїду в Соколине...»
Ну, тут знову Петро не витримав, його підтримали інші, і трикратне «ура» налякало дідуся, що вже був задрімав у човні.
Василь Іванович обіцяв: