«Ми обов’язково з вами подружимось, і я даю вам чесне піонерське слово (не дивуйтеся, я теж довгий час був піонером і знаю, що таке чесне слово піонера), що ми підемо з Вами за Дніпро, по славних партизанських шляхах. Я буду на початку або в середині серпня.
А на цьому кінчаю писати, бажаю вам успіхів у вашій роботі, у веселому відпочинку. Бажаю вам радісно і весело провести славне піонерське літо».
Радості не було меж. Під вербами зчинився такий галас, що важко було тут щось розібрати. Вже хтось сперечався, коли приїде Василь Іванович — на початку серпня чи в середині, хтось говорив про те, що всі підуть в екскурсію, а дехто доводив, що всім іти неможливо. А інші просто підходили до товаришів і, ніби ті не чули листа, запитували:
— Чув?
Тиміш, посміхаючись, тільки спостерігав. Нарешті почувся схвильований голос Вірочки:
— Товариші! Увечері біля вогнища напишемо Василю Івановичу листа, а зараз до роботи.
— До роботи! — войовничо вигукнули хлопці.
Сама по собі вишикувалась колона. Хтось почав піонерський гімн, і над полем до самого сонця понеслась бойова, життєрадісна піонерська пісня.
Тиміш затримав Платона, Вадика і Вірочку. Недалеко, ніби на щось очікуючи, стояв Лесь.
— Так от що, друзі,— почав Тиміш.— Ви чули, що пише Василь Іванович? Особливо про силу колективу, про допомогу товаришам. Ви повинні допомогти Вадикові вивчити ботаніку.
— Ботаніку? — перепитав Платон.
— Так. У нього двійка. Хіба тобі Вірочка не говорила?
Вірочка вже було розкрила рота, щоб виправдуватись, але не встигла сказати й слова. З великою швидкістю до гурту підкотив велосипедист.
— Тимоше! — вигукнув він, загальмувавши веломашину.— Швидше на станцію! Там нещастя.
— Що таке?—ледве промовив побілілими губами Тимофій.
— Інженер... захворів.
— Що з ним? — враз вигукнув Тиміш.
— Не знаю... На носилках забрали в лікарню.
Тимофій схопив мотоцикл, і за хвилину на польовій дорозі залишилась тільки легка хмарка рудої куряви.
СВІТЛОКОСА ОКСАНА
Коли поверталися з поля, Вадик був у центрі уваги. Він навіть подумав, що його двійка викликала в усіх більший інтерес, ніж нічна мандрівка. Від нього не відходили Лесь, Платон та інші піонери.
Кожен навперебій розповідав про якийсь неприємний випадок з ботанікою.
-— Двійку одержати все одно, що стебло свиріпи вирвати,— мудрував Лесик.— Я одного разу був кинув ботаніку вчити. «Та що я,— думаю,— трав різних не знаю? Я ж їх щоденно бачу». Викликає мене Дмитро Архипович. «А скажи мені,— каже,— Мирко, як проростає квасоля». А я за книжку й не брався. «Та що я,— думаю,— не знаю, як квасоля проростає?» Та й бухнув у відповідь: «У горщику проростає, коли намочити». Дмитро Архипович на мене тільки поглянув здивовано, а потім притягнув до себе журнал, поставив двійку і сказав: «Відразу видно, що з квасолею ти, Мирко, знайомишся лише в борщі». Сорому було на всю школу. Та й що ж,— закінчив Лесик,— взявся я за ботаніку. І яка цікава наука виявилась! Ніби все бачив і без книжки все знав, а насправді — нічого не знав. Тепер у мене з ботаніки завжди п’ятірка.
— А в мене так було з арифметикою,— заговорив Петро.— Ну, для чого, думаю, мені ця арифметика — морока одна...
— А при чому тут арифметика? — закопиливши губу, сказала Галя.
— Як при чому? Тут же мова йде про двійку...
— То про двійки й розповідав би. В тебе вони трапляються...
— В мене?
— Та вже не в мене...
— Та хай їм цур, тим двійкам. Один раз була тільки з арифметики...
— Аз диктантом? Забув?
Повернувшись до хати, Вадик, нашвидку поївши борщу, відкрив підручник ботаніки. Його весь час цікавило одне питання: хіба справді великий цурпалок з кореневища латаття — не корінь? Крім того, він назбирав цілий пучок різних польових трав та бур’янів і хотів розібратися в них з допомогою книжки.
Він гортав сторінку за сторінкою, шукав розділ, де говорилось про корінь. Мелькали знайомі назви, малюнки, таблиці. І хлопець тепер зрозумів, що знає все це дуже непевно, ніби крізь сон все те бачив.
Ось таблиця з якоюсь рожевою привабливою квіткою. Чекай, повернемось, розглянемо пильніше. Будяк польовий. Ось він — намальований у книзі і живий на столі. В книзі — бундючний, наїжачився голками — не підходь. Ще бундючнішим стояв він у полі перед тим, як Петро вирвав його з коренем. А тепер лежав він на столі жалюгідний, зів’ялий.
Вадикові захотілося щось прочитати про будяки у книзі, але скільки він не рився, не гортав сторінок, крім малюнка, нічого не знайшов. «Треба буде розпитатися», з досадою подумав він. А тим часом натрапив на розділ «Підземні стебла».
Так ось що виявляється, дивувався Вадик, прочитавши цей розділ, є рослини з підземними стеблами! Цікаво! І як він не запам’ятав цього, коли учили в школі?
Поки Вадик розглядав листя та квіти рослин, сонце сховалось у задніпровських лісах. Пожвавішали в саду пташки. Повертаючись з пасовиська, подавала голос череда. Час було збиратися до річки.