Unknown полностью

— Дощику, дощику, не мани, не мани та по правді врубони!..

А Тимка знову оповила журба й задума.

Дивився на сад, спостерігав, як з’являлись на землі калюжі, як пінились дощові бульбашки на воді. На городі, мов у тумані, заколи­хались якісь постаті. То мати й Софійка бігли з городу. А це хто такий кумедний, мов качан, котиться поміж понівеченими деревами через сад? Та це ж Мишко в батьковому старому плащі-дощовику!

Тимкові раптом стало радісно й тепло на душі. Зрозумів, що його так гнітило — відсутність товаришів.

— Мишку! Мишку! Швидше, намокнеш!

Мокрий увесь, як хлющ, Мишко перестрибнув через поріг комір­чини. З плаща струмочками збігала вода.

А Тимко щиро проявляв свою радість. Він обіймав за плечі мокрого, як горобеня, Мишка й шепотів:

— Я тут дурію сам. Який ти молодець, що прийшов!

До комірчини підходили мати з Софійкою. Побачивши їх, Мишко прошепотів Тимкові:

— Увечері — в Соколиний. Василь Іванович наказав.

її Е РІІІ Е ЗНАЙОМСТВО

Васильків батько любив порядок. РІого бригада була в усьому пер­шою: і в дисципліні, і в урожайності. Та він не занехаяв і власне подвір’я. їхня садиба була обнесена високим дощаним парканом, хлів рублений, двір широкий; перед вікнами завжди влітку цвіли квіти, а під розкішною липою стояв великий стіл, за яким любили працювати батько, брати й особливо Василько.

Садиба стояла край села і тому вчора збереглась від пожежі.

Василько з матір’ю стомленою ходою ішли додому. Здавалося, повер­тались із тривалої, далекої дороги і не знали, якою застануть рідну оселю.

Василько схуд, аж згорбився і здавався ще меншим на зріст—так, хлоп­чик років одинадцяти. Мати, яка раніше була повновида і на диво довго

не старілась, теж за ці дні стала невпізнаваною. її обличчя було бліде, аж воскове, посіклося глибокими зморшками. Чорні, ще й досі чудові очі, хворобливо блищали з-під важко насуплених брів. Не підіймаючи голови, ступала вона за сином.

Трьох синів мала, дочку, а тепер лишився один тільки Вася. Двоє старших десь у армії, дочка евакуювалась з інститутом, чоловік теж десь воює.

Наблизившись до подвір’я, мати й син спинились здивовані. Чи воно це, чи ні? Стояла сиротою хата, розгублено тулився до оголених дерев присадкуватий хлів. Огорожа була повалена, розкидана в усі боки. Тільки липа шуміла листям, як завжди могутня, горда. Весь сад був забитий великими критими машинами, що своїми металевими бо­ками поламали гілля. На подвір’ї поралися німецькі солдати. Іти чи не йти?

— Ходімо! — рішуче сказав Василько, і матері чомусь не сподоба­лась ця рішучість.

Солдати голосно сміялись, джерготіли по-своєму щось. Вони весело замахали на прибулих руками, запрошуючи:

— Рус! Ком, ком! ¹

У матері дрібно затремтіли руки, вона мало не випустила з них свої убогі пожитки.

— Ходімо,— тихо промовив Василько.

Мати покірно пішла за ним. Вони ввійшли на подвір’я. Пусткою і чужим духом повіяло від рідної оселі.

Василько з першого погляду зрозумів, що так смішило і цікавило гітлерівців. На землі валялись безладно розкидані ятірці, якими він з братами кожного літа рибалив. Молодий солдат узяв один з них у руки, рот його розплився в усмішці до самих ушей, і через це об­личчя стало придуркувате і потворне.

Василько непогано знав німецьку мову. Він вільно розмовляв з учи­телькою, а тепер, чуючи її з уст самих німців, ловив лише окремі слова. Учителька говорила спокійно, а ці так поспішали, що все зливалось в якусь мішанину. Проте він з окремих слів усе зрозумів.

Тикаючи пальцем на ятері, один з солдатів запитав:

— Що є?.. Вещ... куди?

Від першого переляку не залишилось у матері й сліду, в очах за­світились вогники рішучості. Вона вперше глянула на ворога із зневагою.

— Вещ, вещ!.. не вещ, а ятір на рибу,— голосно сказала вона зди­вованим солдатам і рушила до хати.— Ходімо, Васильку,— кинула вона синові.

Солдати якусь хвилину розгублено дивились їм услід, потім моло­дий, що дурнувато усміхався, раптом схаменувся, посмішка зникла, а натомість з’явився в очах переляк. Кількома стрибками догнавши матір, він учепився їй в руку.

’Ком! (нім.) — йди!

— Матка! Цурюк! Гер офіцір...¹

Вільною рукою він показав їй на хлів: там, мовляв, будете жити.

Вони пішли у хлів. Ні корови, ні бичка, ні свиней, навіть курей не лишилось, ніби й не водились вони тут ніколи. Сіно й солому теж ви- тягли непрошені гості. Мати тихо сплеснула в долоні і голосно посилала прокльони антихристовому війську.

Василько згадав, що ввечері треба у Соколиний бір — нагодувати і доглянути коней. А може, знову прийдуть партизани — адже ж сказали, що будуть часто. О, тепер він багато чого розповів би секретареві: і як вішали, і про що говорять, і які машини ідуть на схід головною вулицею.

Прислухався до розмови на подвір’ї. Тепер вони, мабуть, знову ла­мали собі голову над ятерами.

— Ганс! Поклич те звіря, що в хліві,— доб’ємося толку.

•— Дістань, Фріц, словник, бо так ні чорта не доб’єшся.

Двері хліва розчинилися. В них з’явилась голова з усмішкою до ушей.

— Кнабе², ком, ком!..— поманив Ганс.

Василько підвівся. Мати вп’ялася йому в руку.

— Не бійтесь, мамо,— вони про ятері.