Вадик дбайливо склав усі свої скарби в ящик. Вирішив, що тепер він шоденно вивчатиме ботаніку, зробить великий-великий гербарій. На хвилину уявив собі, як восени прийде на переекзамєновку. Ганна Степанівна здивовано дивитиметься на його розбухлі папки під обома руками. А він мовчки покладе все те на стіл — дивіться, Ганно Степанівно! Тут вам і зернові, і бобові, і будяк, і кореневище... Запитуйте, будь ласка, про що вам хочеться. І можете скільки хочете ставити додаткових запитань. Він все знає... все.
Аж зітхнув полегшено. Хоч це ще буде не зараз, хоч він сьогодні лише вперше взявся за книжку, але знає, що буде так. Виявляється, що ботаніка — цікава наука...
Вадик не йшов, а на крилах летів до річки, хоч і відчував утому в ногах і спині. Що там утома? Сьогодні листа Василю Івановичу писатимуть. А там і в екскурсію поїдуть. Ех, шкода, що немає тут Юри Мельниченка і Жорки-капітана. Хай би й вони побачили місця партизанських боїв...
На березі, як і вчора, вже палало багаття. До Вадика відразу підійшов Лесик. Посміхнувся дружньо, витяг одну руку з кишені, подав якусь стеблинку.
— Бачиш, яку кульбабу знайшов?
Вадик уважно розглядав рослину.
— Візьми собі. Ось давай покладемо' в цьому кущі, а йтимеш додому — візьмеш. Дуже цікава рослина.
Вадик відверто дивився у вічі Лесеві:
— А ти знаєш... правда. Кореневище — не корінь.
— Прочитав?
— Прочитав. Дуже цікаво.
Підійшов Платон.
— Вадиме! Підеш завтра зі мною на річку?
— Вудити?
— Але тільки дуже рано. О третій або о другій годині ночі...
Вадикові пригадалась його нічна мандрівка, і аж мороз пішов поза шкірою. Але він відповів недбало:
— Можна й о другій. Тоді якраз риба починає клювати.
— Справді?
— Аякже! За ніч вона проголодається...
В цей час хтось вигукнув:
— Вожата йде.
Хлопці припинили розмову.
Дівчатка вже оточили вожату. Галя вчепилась за одну руку, Ві- рочка — за другу. Світлана теж біля неї.
Піонервожата Оксана була висока, світлокоса, худорлява дівчина, в синьому платті в білу смужку. Вона дружньо обнімала за плечі дівчаток, дзвінко сміялась, запитувала про щось у Світлани.
— Оксано! Ну, не тягни, відповідай: склала? — допитувалась Віра.
Всі знали, що сьогодні Оксана складала останній екзамен, і вичікувально дивились на дівчину.
— Склала,— одним подихом відповіла Оксана.
— На скільки?
— На п’ять!
— На п’ять, на п’ять! — затанцювали біля вожатої дівчатка.
* * *
Вожата колишнього шостого класу Оксана Жайворон цього року закінчувала десятий клас. Сьогодні вона складала останній екзамен і одержала п’ятірку так само, як і на всіх попередніх екзаменах. Оксана заслужила золоту медаль, вона була дуже щаслива. Разом з нею раділи всі піонери.
Оксанині батьки вчителювали в Соколинській школі —- мати навчала молодші класи, а батько викладав біологію. Ще до війни вони працювали в Соколиному.
Оксана працювала вожатою в шостому класі не перший рік. Як тільки було створено піонерський загін у Віроччиному класі, Оксана стала тут піонервожатою. Вона дуже зріднилася з своїми піонерами.
— Я вас не залишу, аж поки до комсомолу не вступите,— говорила вона.
І дотримувала Оксана свого слова. Хоч і закінчила вже десятий клас, але не залишала своєї дружини, допомагала організувати роботу піонерської організації влітку.
Піонери не тільки весело відпочивали, але й допомагали колгоспу в проведенні різних важливих робіт: ранньою весною збирали сухі, з гніздами гусені, листочки в саду, збирали колоски в полі, шефствували над молодими тваринами. Все це стало звичним і звичайним в житті колгоспної дітвори.
Оксана перша висловила думку про екскурсію піонерів по слідах партизанського загону, а Тимко порадив написати листа Василеві Івановичу. Тепер у Оксани був лист-відповідь. Ще раз прочитали його на
березі річки при миготливому світлі багаття і тут же колективно написали відповідь. Вірочка ледве встигала записувати все те, що говорили діти.
— Напиши, Вірочко, що ми дуже вдячні Василеві Івановичу і чекаємо не дочекаємося екскурсії за Дніпро.
— Напиши, хай швидше приїздить...
Вірочка мовчки записувала кожне речення і тільки посміхалася, коли запитували:
— Чи все ти записала?
— Не турбуйтеся, записала все.
Згодом розмова перейшла на інше.
— Тепер ти, Оксано, поїдеш із Соколиного?
— Поїду, Вірочко. В інститут.
Віра зітхнула. На якусь хвилину наступила тиша: всім було шкода розставатись із вожатою.
— А кого нам дадуть у вожаті? — поцікавилась Галя.
— А вам уже вожатих не треба,— посміхаючись, сказала Оксана, їй було і радісно, що вже стала дорослою сама, що підросли її вихованці, і разом з тим шкода було з ними розставатися — незмірно зріднилась вона з піонерською сім’єю.— В комсомол уже вступати кожному з вас час...
На обрії з’явився великий червоний місяць. Прохолодою потягло від Дніпра, затремтіло листя на вербах.
Наговорившись досхочу про своє майбутнє, піонери почали розходитись додому.
Оксана пішла проводжати Вірочку та її гостей. Коли Лесик, що жив за кілька дворів від Івана Степановича, розпрощався з товаришами, Оксана звернулась до Вадика.
— Мало не забула. Привіт тобі, Вадику, від Ганни Степанівни.