— Якої Ганни Степанівни? — почервонів хлопець.
— Твоєї вчительки.
— А хіба ви її знаєте? — запитала Світлана.
— Мій татусь теж біолог,— відповіла Оксана.— Мабуть, він знайомий з Ганною Степанівною.
Вадик мовчки чекав, що Оксана скаже далі.
— Вона просить, щоб ми допомогли тобі ботаніку вивчити.
— А я вже вивчаю,— похвалився Вадик.— Я обов’язково вивчу...
— Безумовно вивчиш. А в тебе чому двійка? Предмет видався нецікавим? Правда?
— Правда,— згодився хлопець.
Оксана дзвінко розсміялась.
— Таке інколи буває. Є учні, які чомусь всі предмети ділять на цікаві і нецікаві, на потрібні і непотрібні. А потім виходять із школи такими, як наш Голоштанько.
Вадик, згадавши Ореста, пирснув зо сміху. Ні, він не хоче, зовсім не хоче вирости таким, як Орест. Правда, писати вірші він теж хотів би.
Оксана перервала його думку.
— Ми тобі обов’язково допоможемо, Вадиме. Треба виготувати хороший гербарій, практично познайомитись з рослинами, вивчити їх життя. Ось швидко повернеться мій татусь, і я тебе обов’язково з ним познайомлю. Побачиш наші шкільні дослідні ділянки. Ботаніку вивчиш, аби охота була. Правда?
— Правда,— згодився Вадик. І йому було зовсім не соромно. Навпаки, він був безмежно вдячний дій дівчині-відмінниці. Йому хотілося бути теж таким, як вона.
Біля двору Оксана тепло розпрощалася з дітьми.
НЕПРИЄМНА РОЗМОВА
Довгенько простояв Тимофій біля хвіртки. Він ніяк не міг заспокоїтись. Нещастя звалилось, мов сніг на голову. Ще коли він від’їздив у поле, Петро Парфенович почував себе добре, жартував і сміявся, навіть збирався причепитися на заднє сидіння мотоцикла і раптом захворів.
Коли Тиміш приїхав до лікарні, молодий лікар, який майже одночасно прибув з інженером у село, вже закінчував оперувати хворого. Від медсестри, комсомолки Шури, Тимофій довідався, що трапилось з Петром Парфеновичем. В інженера був апендицит, але він не звертав на хворобу уваги. І от раптовий приступ хвороби, і інженера майже в непритомному стані принесли в операційну.
— Яке щастя,— говорила схвильована медсестра,— що в нас відкрили цієї весни лікарню!
— Він житиме? — допитувався Тиміш.
— Ну, певно! — вигукнула Шура, хоч в очах її була тривога.
Тиміш сидів на сходах, терпляче чекаючи кінця операції. Він знав,
що лікар Степан Іванович Сидоров тільки цього року закінчив інститут, що досвід у нього невеликий, і тому дуже турбувався за інженера.
Нарешті вийшов Степан Іванович. Він посміхнувся назустріч секретареві комсомольської організації, весело привітався. Але від Тимоша не сховався той душевний стан схвильованості і невпевненості, в якому перебував лікар. Мовчки, запитливо дивився Тиміш на лікаря.
— Хто міг думати-гадати...— заговорив лікар.— Раптовий приступ, і людина звалилася. Це щастя, що я не виїхав у район. Якби це сталося на хвилин десять пізніше — і вважай, пішов би наш Петро в тираж...
— А як він... що з ним?
— Усе гаразд. Думаю, що операція пройшла нормально. Можна сказати, успішно.
Тимкові хотілося запитати, чи вже доводилося лікареві робити такі операції, але він боявся образити цим Степана Івановича. Все ж згодом запитав:
— Важка операція?
— Операція сама по собі легка. Але тут інша справа — прорив.
— А тобі, Степане... пробач за відвертість... коли-небудь доводилось подібні операції робити?
— Ну, звичайно...
Лікар опустив очі, потер долонею скроню. Потім обняв Тимофія за плечі, відвів його в глиб саду і тихо сказав:
— Але розумієш... операцій, подібних до цієї... робити не доводилося.— Він заглянув Тимошеві у вічі.— Але я впевнений, що все буде добре. Всі свої знання, все... все серце, всі бажання я вклав... Петро житиме!
І це заспокоїло Тимофія. Він повірив в удачу молодого лікаря, бо побачив велику силу його бажання врятувати життя другові.
Але додому він пішов тільки тоді, коли побував у хворого і переконався, що той почуває себе непогано.
Тепер Тимофій стояв біля двору і роздумував над тим, що він робитиме один без інженера. Можна було викликати іншого спеціаліста, але це напевно затягне будівництво на добрий місяць. Крім того, йому ж треба їхати на сесію заочників.
Зайшов до кімнати. За столом сидів Вадик, зосереджено схилившись над книжкою.
— Що з інженером? — запитав він, відірвавшись від читання.
— Зробили операцію.
— Він... житиме?
— Обов’язково житиме.
Тиміш був упевнений, що інакше бути не може. І сказав про це палко і переконливо.
Вадикові одлягло від серця. Хоч і суворим і непривітним видався йому інженер тоді, коли вони відвідали вперше будівництво, але саме тому, мабуть, він і сподобався хлопцеві. Адже не проста це річ електростанцію будувати. Саме тут серйозні люди й потрібні. І Вадик весь час думав про те, як би ближче познайомитись з Петром Парфенови- чем, виявити перед ним і свої знання з електротехніки.
— А хто тепер інженера замінятиме? — згодом запитав він у Тимоша.
Тиміш відповів не одразу. Його теж найбільше непокоїло це.
— Побачимо... Будемо щось робити.
— Ми з Платоном допоможемо. Тільки покажіть нам якусь роботу.
Тимофій нічого не встиг відповісти, бо до кімнати зайшов Орест