Голоштанько. Вигляд у нього був розгублений, нижня губа тремтіла.
— Я до тебе, Тимоше. Я не знаю...
— Що трапилось?
— Я не знаю... я скаржитимусь, я в газету напишу. Це ж — бюрократизм і зловживання.
Вся постать Голоштанька виражала безсилий гнів і повну безпорадність.
— Я не розумію, до чого ти ведеш,— похмуро сказав Тиміш.
— Товариш Мирончук зняв мене з роботи. Це — беззаконня. Я в
свою роботу, як справжній патріот, вкладав усі найблагородніші пориви душі, а він нещадною рукою, зняв...
— За віщо зняв?
— Бачиш, тут така річ,— Голоштанько дістав блокнот з кишені,— поки я складав відомість та виписував накладні, а тимчасом... розумієш сам, зараз погода літня... один бідон закис. Але не зовсім закис — тільки-тільки почав закисати. І його повернули назад.
— То тебе ще й судити треба за такі речі,— підступив до Голоштанька Тиміш.
— Мене? За віщо? Що я — злочинець? Хіба я не там же був, де й ти, Тимоше, в час війни? Що орденів у мене немає, то я ж був ще зовсім малим. Хіба мій батько не загинув на фронті?
Голоштанько так розчервонівся і розхвилювався, що навіть ластовиння зникло з обличчя.
Тиміш стояв перед Орестом розгніваний, піднесений.
— Молоко приймати на пункті — також труд. А ти цього не розумієш, хоч середню освіту маєш...
— Яка там освіта...
— А для якого ж ти біса десять років штани об парту протирав? Для чого ж на тебе держава гроші витрачала?
— Ну, не всім же бути й відмінниками...
— Всім можна бути! Скільки мати твоя плакала та просила: учись, Сидоре. А ти як учився? Аби день до вечора?..
Вадика мов хто холодною водою облив. Він сидів, немов загіпнотизований, поглядом прикипівши до Голоштанька. Невже в майбутньому така доля чекає й самого Вадика? Він чомусь відчув таку подібність між Голоштаньком і своїм становищем, що аж мороз поза шкірою пройшов.
Саме в той момент, коли розгніваний Тиміш не знаходив уже слів, щоб дошкулити обеззброєного Ореста, у кімнату ввійшов голова колгоспу Петро Семенович.
Не звертаючи уваги на Голоштанька, вій заговорив до Тимоша:
— З директором МТС домовився. Пришле тобі на допомогу механіка.
Тиміш відразу забув про Голоштанька.
■— Не знаю, Петре Семеновичу, що й робити. Важко без інженера.
— Де ж ти його так відразу візьмеш? Інженера відшукати — це тобі не якого-небудь приймальника молока.
Петро Семенович гнівно глянув у бік Голоштанька.
— До речі, бери цього студента до себе на будівництво. Хай хоч каміння який день поносить.
Голоштанько не підвів голови.
Хтось постукав у шибку.
— Вадику! Вийди на хвилину.
Вадик, упізнавши голос Платона, радо рушив до порога. Він по-
чував себе ніяково, ставши свідком такої важкої для Голоштанька розмови. Вже на порозі почув Тимофійове питання:
— А як же з моїм інститутом?
Тільки вийшов із сіней, як Платон схопив за руку.
— Пішли до мене ночувати, адже можна заспати.
Вадик мовчки пішов за товаришем.
ВІН БАЧИВ СТАЛІНА
Задовго до схід сонця діти вже були на річці. Вадик, безумовно, заспав би, він таки сонько добрий! А Платон — той ні. Він домовився з Софією Петрівною, щоб вона розбудила їх затемна.
Софія Петрівна пізно повернулась із сільради, задрімала трохи, а потім прокинулась — їй здалось, ніби хтось покликав її. Так уже й не заснула до ранку. Уві сні почувся голос Василька. Прокинувшись, вона якийсь час прислухалась, затаївши подих, чи не покличе вдруге, але в хаті і на подвір’ї було тихо, мовчазно заглядав у вікно, схиляючись до обрію, рожевий місяць.
Літня ніч коротка, а думи нескінченні.
Лежала, підклавши руки під голову, прислухаючись до спокійного дихання хлопців, і згадувала. Чи ж давно її сини були ось такими хлоп’ятами, як Платон і Вадик? Чи давно те було, що її Васильок просив так само звечора: «Розбудіть мене, мамо, спозаранку». Минулося, відшуміло золоте дитинство її синів — уже Василькові... скільки ж це йому років? Офіцер уже, Герой. А найстарший зовсім не повернувся. І чоловік Іван — теж поліг на війні смертю героя.
Софія Петрівна тяжко зітхнула, подумала, скільки-то матерів, дружин не діждалися своїх рідних з війни? Чи є така жінка, в якої не навертаються кожної ночі сльози, не виривається при згадках з грудей тяжке зітхання?
Немає такої матері, немає такої дружини... А вже знову американські фашисти розпалюють війну, знову плачуть з горя матері, сироти Кореї...
За цими думками мало не забула розбудити хлопців.
Розбудивши дітей, Софія Петрівна провела їх за ворота. Вона ще довго стояла біля двору, дивилась їм услід. І здалося жінці, ніби знову до неї завітала молодість; здалося: не Платона і Вадика виряджає на річку, а своїх малих синів...
Тепер Вадик пильнував свого гусячого поплавця і тремтів від ранкового холоду. Але він не жалів, що вони вийшли так рано.
Над річкою сонно схилились верби. Інколи подихав ранковий вітрець, і тоді шепотіла лепеха, а по воді йшли легенькі хвильки, немов ріка теж здригалась від холоду.
Схід багрянів, непомітно ховались на небі зорі, і тільки місяць дивився на воду своїм єдиним оком, наче й не збираючись поступитися всім небесним простором сонцю.