А сонце все більше давало про себе знати. Ось уже півнеба затяг- лося багряним широким полотнищем, і враз на ньому заграли, заіскрились золоті мечі.
Соколине ніби купалось у ранковій млі, виблискувало білосніжними стінами будинків, заливалось півнячим кукуріканням. Співуче скрипіли журавлі колодязів, з димарів уже повалили сиві клуби диму.
Соколиний бір стояв принишклий, ще могутніший, ніж удень, а гребля електростанції здавалась такою величною, немов дніпрогесівська.
Риба брала навперейми. Не встигнеш закинути — вже клює. Ще сонце не зійшло, а в хлопців уже було по чималій низочці риби.
Зрідка перекидалися словами. Потім враз розмова пожвавішала.
— А в Москві-ріці риба є? — звернувся Вадик до Платона.
— Ну, звичайно. Тепер Москва-ріка з самою Волгою зв’язана.
— А ти в Москві теж вудиш?
— Ми з мамою кілька разів у Химкїно їздили. Там Московське море починається, то я там вудив. А від Москви-ріки ми живемо далеко — знаєш, яка велика Москва?
Вадик і про це знав, але не міг собі уявити, якою ж була Москва насправді.
Витягли ще по одній червоноперці.
— А біля Кремля ти був?
— І не раз.
Вадик уже розкрив рота, хотів щось запитати, але в цей час Платон витяг окуня, а в нього теж клювало.
Вже згодом запитав:
— А парад на Красній площі коли-небудь бачив?
•— Наша ж школа цього року брала участь у демонстрації.
— І ти був? — запитливо зиркнув Вадик на Платона.
— Ну аякже!
— А... Сталіна бачив?
Вадик вичікувально дивився на товариша, а Платон одвів очі від поплавця, і вони в нього враз стали такі ясні, широкі і радісні, а все обличчя спалахнуло від щастя, немов опромінене сонцем.
— Бачив...
Вадик випустив з рук вудлище, присунувся до Платона. Шанобливими очима дивився він на хлопця.
—- Справді, бачив?
— Став би я тобі неправду говорити. Чесне піонерське слово — бачив. Хіба ж можна цим... жартувати? Наша колона якраз з мавзолеєм порівнялась — я був правофланговим, а тут одна дівчинка (я її знаю, вона з сусідньої школи!) піднесла товаришеві Сталіну квіти. Ми всі спинились, аплодуємо, гукаємо: «Слава товаришеві Сталіну!» А Иосиф Віссаріонович узяв квіти, поставив ту дівчинку поруч із собою — ну, ось так товариш Сталін, так Булганін, а вона посередині. Потім привітно змахнув до нас рукою і посміхнувся.
І здалося Вадикові, що він теж був у той день на Красній площі, бачив Сталіна, ласкава посмішка якого освітила весь світ. Він дивився на осяяне в проміннях Соколине, бачив перед собою Соколиний бір, безмежну-безмежну сонячну далину...
Згодом хлопець звернувся до Платона, який наживлював гачок.
— А на демонстрацію ваших брали... всіх?
Платон не відразу зрозумів, що має на увазі його друг.
— Зрозуміло, наш шостий був увесь.
— Та ні. Я не про те... Таких, як я... брали?
Платон навіть випустив з пальців гачок, виставився здивовано на товариша.
— Ну, в кого... двійки,— нарешті пригнічено пробурмотів Вадик.
Тільки тепер Платон усе зрозумів.
■ — Не знаю... Хтозна, як воно було б... В нашому класі немає жодного двоечника.
Платон враз посерйознішав, ніби підріс в одну мить.
— Але знаєш... даю чесне піонерське слово, що коли б у мене була двійка,— я й сам би не пішов на Красну площу. Соромно перед Иосифом Віссаріоновичем...
Похнюплений Вадик згадав про свою вудку. Риба давно вже з’їла наживу, поплавець прибився до самого берега. Він мовчки наживлював гачок. Він був цілком згодний з Платоном. «Так, з двійкою краще не показуватись. І не лише на Красній площі. З нею всюди погано...»
І в уяві хлопця, мов живий, чомусь постав Орест Голоштанько.
ЛЮДИНА В БІЛОМУ
Цей тиждень пролетів, мов один день. З самого ранку до пізнього вечора хлопці й дівчатка були зайняті роботою.
Кілька днів Вадик, Платон і Петро допомагали електромонтерам електрифікувати колгоспний клуб. Здалеку колбуд здавався Вадикові ненабагато більшим від хати дядька Івана. Та коли підійшли до нього близько, хлопець побачив, що це велика двоповерхова будова з широкими світлими вікнами, з просторим балконом на другому поверсі і скляною верандою на нижньому. Відразу ж за колбудом починався Соколиний бір, узлісся якого комсомольці перетворили на колгоспний парк.
Електромонтери, соколинські комсомольці, енергійно метушилися в просторих кімнатах клубу, свердлили стіни, стукали молотками, тягли з кімнати в кімнату електропроводку. В перший день роботи хлопці разом з Сидором Голоштаньком підносили зі складу до колбуду ізолятори, мотки ізольованого кабеля, а другого дня Вадик напросився прикріплювати патрони для електролампочок. Електромонтери спочатку покепкували, а потім дозволили на пробу припасувати один патрон. Із знанням справи Вадик узявся за роботу... Через кілька хвилин чорний
електропатрон погойдувався з боку на бік, зайчиком мигтіла загвинчена в нього електрична лампочка.
■— Та ти, хлопче, знаєш справу,— констатував старий електромонтер, оглянувши Вадикову роботу.
Вадик лише задоволено посміхнувся, але навмисне хмурив чоло, удаючи, що не чує цієї похвали.
Коли електромонтер одійшов від хлопців, Петро запитав у Вадика:
— А фізику ти добре знаєш?