Unknown полностью

Вадикові це питання дуже припало до серця, бо фізику він знав у своєму класі краще за всіх. Тут у нього було чим похвалитись.

— Фізику? Фізику я знаю на зубок.

— От добре,— порадів чомусь Петро.— А мені доручили допомогти по фізиці двом відсталим — Андрійку й Павлові. Вони фізики ніяк не знають. То Іван Макарович їм обом по двійці. Я взявся їм допомогти, а сам теж... Ні, ти не подумай, що я її не знаю — сам-то я знаю, а ось як їм пояснити все... Я тебе дуже прошу — допоможи нам, Вадиме.

Вадик аж почервонів від задоволення:

— А чого ж. Хай приходять — я все розкажу...

Сидір Голоштанько з виразом замилування і захоплення дивився на Вадика.

Хлопцям доручили припасовувати патрони, штепселі, і вони стали справжніми помічниками електромонтерів. Навіть Голоштанько ходив невідступно за ними і ретельно загвинчував у кожний щойно прикріп­лений патрон блискучу лампочку. Потім подовгу дивився, як вона хи­тається з боку на бік, розкидаючи гострі блиски, і щось шепотів губами. Вадик крадькома слідкував за Сидором, і йому дуже хотілося взнати, якого вірша складає Голоштанько про їхню роботу.

...Кожного дня в надвечір’я Платон виводив футболістів на вигін біля річки, де умовними позначками був розмічений стадіон. На кол­госпний стадіон не ходили — далеченько, а тренувалися на вигоні.

Біля «воріт», позначених двома неглибокими копцями, у вичікуваль­ній позі ставали воротарі. На середину поля виходили дві команди. І капітанами і тренерами були Вадик і Платон.

Вадик з першої гри визначив, що соколинські футболісти не менш азартні, ніж футболісти з Жоркиної команди, а дехто бігає, можливо, ще й швидше від самого Жорки. Один Лесик виявився нікудишнім фут­болістом. Тоді його були призначили суддею. Та й суддя з Лесика не вийшов. Довелося братися за цю справу Петрові, а Лесик змушений був тренуватися і терпіти важкі докори, а інколи й справжню лайку.

У Вадиковій команді грали хлопці вже більш напрактиковані, а Платон до себе в команду набрав майже самих новачків. Правда, це не заважало його команді забивати таке ж, а то й більше число м’ячів, які забивала Вадикова команда.

Під час гри Вадик забував про все. Невтомно бігав по стадіону, сміливо нападав на противника, вміло пасував м’яча або ставив такі

свічки, що Петро в ці моменти забував про свою відповідальну роль судді і, розкривши рота, слідкував за стрімким льотом м’яча.

— Оце удар! — почмокуючи язиком, вигукував він.

Лесик не грав, а пень пнем стирчав на стадіоні. Хоч і був він у тру­сах і майці, та, здавалось, не до удару готується цей футболіст, а роз­думує над чимось важливим. Іноді, коли м’яч підкочувався до самих ніг хлопця, Лесик виходив із задуми і неквапливо кидався до нього. Та в цей час обов’язково хтось з-під носа забирав у Лесика м’яча, а він знову ставав у попередню позу.

— Та ногами ж, ногами бігай,— повчав сердито його капітан.

Бувало, що м’яч потрапляв під самі ноги Лесику, він бив тоді

сильно, з прихованою злістю, і м’яч летів кудись далеко вбік.

— Та ти ж по воротах бий, по воротах! — кричав Платон.

— А що я йому зроблю, коли він у ворота не летить? — виправду­вався Лесик.

Наступної неділі Вірочка пообіцяла показати Вадикові і Світлані Тимкову партизанську землянку в Соколиному бору.

Поснідавши, вийшли з дому. Біля двору на них уже чекав Петро. Поки Вадик перекинувся з ним словом, дівчатка пішли вперед.

На вулиці було людно. Поодинці й купами до колбуду поспішала молодь, то в одному кінці села, то в другому заливались баяни. Біля воріт на лавочках сиділи літні колгоспники. У них свої справи, свої роз­мови. Проходячи повз них, Петро і Вадик чемно здіймали кашкети і голосно віталися. їм відповідали охоче, мов дорослим.

Коли діти вийшли на вулицю капітана Акимова, побачили, шо на них мчать десятки велосипедистів — у синіх, голубих, червоних майках. Хлопці і дівчата.

— Це комсомольці до змагань готуються,— сказала Вірочка.

— А на наступний рік мені батько теж купить велосипед,— не втер­пів, щоб не похвалитися Петро.

Крайні хати Соколиного стояли на самому узліссі. Вулиця капітана Акимова закінчувалась колбудом. З колбуду линули звуки рояля — хтось там, мабуть, розучував нову пісню.

За колбудом — парк. Немов промені, від колбуду в усі кінці про- стяглися рівні, посилані жовтим пісочком і обкладені з боків цегляною стрічкою доріжки, дбайливо обсаджені різноманітними квітами. Перед колбудом і за ним — величезні багрянорожеві клумби.

У парку повно людей. Грають у волейбол, танцюють. На веранді колбуду схилилися поодинокі постаті над газетами та книжками.

На алеї, обсадженій молодим бузком, вони побачили Оксану й Пла­тона з піонерами.

Платон був одягнений в сині штани-кльош і матроську сорочку з білосніжним коміром. На голові в нього — справжня безкозирка із стріч­ками. Оксана стояла в гурті піонерів і, показуючи якусь гілку, щось розповідала. Вона сьогодні була у білому в рожеві квіточки платті, в шовковій косинці.

«Така буде Вірочка, коли десятий клас закінчить», чомусь поду­мав Вадик.