Поступово заглиблювались у ліс. Вадик здивовано поглядав угору на величезні сосни й дуби, ні на крок не відстаючи од Оксани. А вона ніжно ловила рукою то гілку ліщини, то молодого дуба, то схилялася над квітами, зверталась до них, немов до живих і добре знайомих. Біля горобини, що вже викинула свої тугі грона, стали в коло.
— Чого стоїш, хитаючись, тонка горобино? — запитала в неї Вірочка, і всі розсміялися. Хтось із хлопців хотів наламати горобини дівчаткам на намисто. Оксана стала на захист горобини.
— Для чого ж нівечити дерево? Та ще таке чудове, як горобина? Ви знаєте, що горобину можна зробити культурним плодоносним деревом? її плоди можуть бути такі завбільшки, як вишні, і, можливо, ще смачнішими за вишню.
Вадик непомітно зірвав кілька ягід горобини і спробував на смак. Слухав Оксану і, непомітно спльовуючи в сторону, думав: «Далеко, Оксано, цій горобині до вишні».
А Оксана, ніби вгадавши його вагання, пояснювала:
— Адже всі теперішні культурні рослини були колись дикими — і яблуні, і груші, й малина... їх людина приручила, окультурила. А Іван Володимирович Мічурін навчив нас, як це робити, не чекаючи милості від природи, як самим перетворювати її, брати від неї все необхідне. Цю горобину треба тільки прищепити або схрестити...
Вадик пригадав свою розмову з дядьком Іваном Степановичем про схрещування і щеплення і тепер з зацікавленням слухав вожату. А вона продовжувала:
— Ось я піду вчитися в сільськогосподарський інститут і обов’язково розпочну досліджувати горобину. Дуже я її люблю...
Коли одходили від дерева, Вадик попросив:
— А мені для гербарію гілочку... можна?
— Для гербарію — можна.
Оксана сама обережно виломила для Вадика розкішну, листату гілочку з великим і повним гроном.
Вже коли зайшли далеченько в ліс, Вірочка, що йшла попереду всіх, враз спинилась і таємниче шепнула Вадику і Світлані:
— А це Тимошева землянка.
Від колишньої землянки, в якій Тимко, Василько і Мишко поклялись на вірність Вітчизні, товаришеві Сталіну, залишилась неглибока западина, заросла папороттю і травою, а над нею урочисто, немов на варті, стояв розкішний кущ ліщини.
Оксана розповіла, як тут починалася бойова слава їхнього піонерського загону. Адже і Василько, і Тимко, і Мишко були в піонерському загоні їхньої школи. Вадик стояв, як зачарований. Він намагався собі уявити, якою була ця землянка, як збиралися тут вночі хлопці, що говорили. Знав одне: якби він був на той час тут, він теж був би разом з хлопцями. Нічого не побоявся б, так само боровся б з ворогом.
Листки папороті і ліщини, взяті для гербарію, він поклав окремо — це ж пам’ять про Тимошеву землянку.
А з лісу вже хтось гукав:
— Суниці! Червоні суниці!
Неподалік від дуба, у високій траві слали по землі свої округлі трійчасті листочки суниці. З-під зеленого листя, мов жарини, поблискували червоні ягідки.
Де б тепер не був Вадик — у полі чи в лісі, він уважно приглядався до кожної рослини, ретельно збирав найкращі зразки для свого гербарію.
Вій і тепер вирвав з корінням найзєленіший кущ суниці і уважно розглядав тоненькі стебла й цупкі пожилковані листочки. Ось хлопчик помітив зелені пагони, що тяглись від куща. Спочатку думав, що то звичайні стебла, та роздивився, що ні. Згадавши свою помилку з кореневищем латаття, подумав, чи немає і тут якоїсь таємниці. Він запитав про це в Оксани.
Оксана посміхнулась від задоволення. Вже коли Вадика зацікавило таке питання, значить він полюбив ботаніку взагалі. Вирішила ще більше розпалити цей інтерес.
— А це дуже цікаве явище. Ось я тобі дам книжку — сам прочитаєш.
Вадик продовжував збирати ягоди, весь час думаючи про вусики в суниці. Пильніше придивившись до кущиків цієї рослини, він швидко виявив секрет. На одному з вусиків помітив на кінці малесенькі листочки, а корінець тоненький, як голка, вп’явся в землю. Так ось у чому справа — вусиками суниця розмножується!
Вони вже далеко зайшли у ліс. Тут він був зовсім не такий, як біля села. Все густіше стояли дерева й кущі, все частіш перетинали шлях зарості колючої ожини, трава тяглася до сонця висока і тонка. Тут було прохолодно, бо промені сонця майже не пробивалися до землі. Берези і граби, сосни і дуби стояли стрункі, високі, сплелися вгорі кронами, закривши від людського ока небо.
Вадик, що вперше потрапив у цей чарівний світ природи, тільки оглядався навколо та інколи тихим вигуком виявляв свій подив.
— Ой, як я стомилась! — зізналася Галя.
Дівчатка справді всі стомились. І коли вийшли на невеличку галявину на одному з горбків, Оксана запропонувала всім відпочити. Галя першою простяглася на траві. Біля неї сіла Світлана. Вона принишкла і стала мовчазною,— чи то від утоми, чи від незвичайної обстановки. В цеї справді від незвички до лісового п’янкого повітря трошки паморо- чилось у голові. Через хвилину всі вже сиділи у високій траві, лише Петро спритно поліз на березу вслід за молоденькою білочкою.