Вадик і Платон не могли всидіти. Не змовляючись, подалися в зелений манливий дубнячок, вийшли на сусідню гірку, густо вкриту сосною, далі спустились у глибоку долину, повну білокорих беріз. А далі, мов зайці, подались з гірки на гірку, не відчуваючи ніякої втоми. Навпаки, почували себе радісно, бадьоро. Вже не чути було людських голосів, а їх зовсім не турбувала ця самотність. Навпаки, їм дуже хотілось отак мовчки поблукати по незнайомому таємничому лісу.
Іноді вони зупинялися. Платон тоді пильно прислухався до голосу лісу: десь стукотів дятел, над головою туркотіла горлиця, кумедно кричала в кущах якась пташка. Вадик, навпаки, уважно приглядався до дерев та кущів, зривав для свого гербарію якусь гілку чи квітку із стеблом і знову мчав услід за Платоном.
Згодом вони забрались у непролазні хащі лісу. З усіх боків їх обступили густі кущі, над головою було таке сплетіння гілок різних дерев, немов наступали вечірні сутінки. Моторошна тиша стояла навколо.
Вони якийсь час прислухались до лісу. Потім Платоша стурбовано глянув на Вадика.
•— А як ми виберемось звідси?
У Вадика похололо в грудях. Справді, вони пробігли не менш кілометра. А як тепер знайти Оксану? Все ж він зробив вигляд, що не злякався.
— А ми покличемо.
Вони крикнули майже разом. Кликали Оксану, Вірочку, Петра. Але у відповідь лише котилася лісом луна, і, як вони не прислухалися, люден звук більше не порушував німу тишу.
Помітно обидва засумували.
— А знаєш що? Треба насамперед визначити, де південь, а де північ.
— Це вірно! — згодився Платон.
— Але ж як ти визначиш, коли сонця за деревами не видно?
— А на дерево вилізти?
Вадик хвилину подумав.
— Нічого не вийде. Все одно вище дерева не вилізеш. '
— То тоді... тоді по деревах визначимо.
Вони оглянули кілька найбільших дубів та грабів і безпомилково визначили всі сторони світу.
— Підемо тепер на південь,— порадив Вадик.— Адже ми йшли на північ.
Вони довго мовчки пробирались між кущами, спиняючись інколи лише для того, щоб оглянути дерево і визначити, чи правильно йдуть. Вже через якийсь час впевненість і сміливість повернулися до них. Щоб вони та не вийшли з лісу!
— А знаєш, Вадику, мабуть, Василь Іванович з хлопцями теж ось так ходили по лісу.
— Напевне,— згодився Вадик.
І вони йшли, енергійно розсовуючи кущі, не відчуваючи, що ожиння коле руки, шо на їх одягу вже з’явилося не по одній дірці. Почували себе так, ніби виконували якесь важливе бойове завдання. Знали, як би там не було,— вони вийдуть.
Згодом ліс порідшав, хлопчики відчули, що спускаються кудись у долину. Але з-за молодих дубків ще нічого не було видно.
Враз вони присіли від несподіванки. В кущах почулися приглушені голоси, замелькали якісь постаті. Придивившись пильніше, хлопці побачили незрозумілу картину: кілька чоловік, обережно переступаючи і маневруючи між деревами, несли на ліжку людину в білому одязі.
За якусь мить невідомі зникли в кущах. Тільки чути було шелест дерев та потріскування сухих гілок. Очима, повними подиву і нерозуміння, хлопці глянули один на одного.
ВИРІШЕННЯ СУМНІВУ
Тимофій забув про вихідні дні. З рання до смеркання він не виходив з приміщення електростанції, навіть уві сні бачив хитромудре сплетіння електропроводів, старанно ізольоване білосніжним плетивом. Він близько здружився з робітниками заводу, які прибули в село для монтування гідротурбіни, захопив їх своєю енергією, прагненням в якнайкоротші строки закінчити будівництво.
Подовгу просиджував Тимко за схемою електрообладнання турбіни. Він боявся, щоб не трапилось бодай найменшої помилки. Хоч і бачив, що все робилося суворо за інструкцією, але його іноді брав сумнів — чи все правильно, чи все так? А що коли чогось не додивляться, і саме в той момент, коли бурхливим потоком рине в турбіну вода, завертяться вперше важкі металеві лопаті, щоб дати на колгоспні села електричний струм, закуриться димом машина і згорить вся складна, так старанно і довго монтована електропроводка?
Такі думки кидали його в холодний піт. Дивився пильно, широко відкритими очима, на роботу монтажників, бачив, що все йде правильно, але не міг заспокоїтись. Згадував часто материну приказку: сім раз від- мір, а раз одріж — і йшов на пораду до інженера в лікарню.
В цей день, хоч була й неділя, Тиміш, як завжди, першим з’явився на електростанцію. Нічний сторож, повідомивши начальника про те, що ніч пройшла спокійно і без пригод, пішов спати. Тиміш не відразу зайшов у приміщення станції. Зірким поглядом він окинув Соколиний бір, безмежні луги, високий берег Дніпра, що ледь-ледь вирізьблювався в голубому досвітньому тумані. Потім занепокоєно подивився на водомірну рейку. Вода в озері за ніч прибула на кілька сантиметрів. Це стурбувало його. Вода могла в любий час піднятися вище греблі, особливо на лівому березі, на завороті до лугу. Греблю там ще не встигли як слід укріпити і насипати вище.
Він перейшов по греблі на другий берег річки. Легенькими хвильками озеро набігало на греблю і, очевидно, підточувало її. Тиміш вирішив у найближчі дні домовитись з Мирончуком про закінчення робіт на греблі.