За Соколиним бором вставала ранкова заграва. Ліс стояв мовчазний
і велично напружений. Золотистобагряне сонячне проміння сягало половини виднокраю. На озеро з галасом і гелготом випливали білосніжні острівці гусей. Тиміш глибоко на повні груди дихнув ранковим повітрям. Що не говоріть, він безмежно, до самозабуття любить своє Соколине.
Біля греблі почулися голоси — то йшли робітники-монтажники. Вони тепло привітались з Тимофієм, якусь хвилину полюбувались ранковою красою озера і тільки тоді, коли над греблею легенькою хмаринкою розвіявся запашний дим цигарок, зайшли до станції.
Гідротурбіна, що ще з тиждень тому лежала грудою металевих частин, тепер стояла струнка, красива, величава. Монтажники підійшли впритул до найбільш відповідального моменту — настав час закривати нутро машини від людського ока. Але робити це можна лише тоді, коли ти глибоко впевнений, що все зроблено правильно, що кожна деталь на своєму місці. І Тиміш, і монтажники не знаходили жодної помилки в своїй роботі. Але все ж їм, а особливо Тимошеві, ще раз і ще раз хотілося себе перевірити.
До самого обіду монтажники переглядали напрям кожного ізольованого мотка дроту, міцність його прикріплення. Все було правильно, відповідало інструкції. Можна було приступати до дальшої роботи.
Але начальник будівництва вагався, сумніви не давали йому спокою.
— А знаєте що, товариші,— нарешті сказав він.— Пішли до інженера в лікарню. Ще раз розкажемо Петру Парфеновичу, порадимось.
Через кілька хвилин, пригинаючись під низькорослими дубами та соснами, важко видряпуючись на круту гору, по ледве помітній стежині гуськом пробиралось кілька чоловік. Ця стежина була протоптана Тим- ком, який щодня ходив до лікарні, щоб поговорити з хворим інженером.
Петро Парфенович хоч і лежав у лікарні, але знав про кожний новий крок у роботі монтажників, радив Тимофієві, що робити далі.
Біля будинку лікарні, що заховався серед шумливих віт Соколиного бору, Тимко і робітники зупинилися. Тепер наступав дуже важливий момент, важчий від швидкого підйому на гору. Треба було умовити лікаря або медсестру пропустити всю бригаду монтажників у палату до хворого.
Тиміш хоробро рушив на переговори, а його товариші розляглися в холодочку під акацією.
Тільки завернув Тиміш за ріг будинку, як його хтось покликав. Оглянувся і побачив інженера.
Петро Парфенович лежав на розкладному ліжку в кущах бузку під густою тінню старої берези.
— Добрий день, Петре Парфеновичу. Як життя?
— Можна терпіти.
— Як температура? Самопочуття?
—- Хороше. Думаю, що через тиждень стану на ноги.
До хворого підходили робітники, тепло віталися.
Інженер, блідий і прозорий, радісно світив очима. Видно було, що він радів усьому: і цим хлопцям, засмаглим на сонці, і цьому безхмарному гарячому дню, і тому, що він живий серед живих, що може відчувати невгамовний пульс життя і поступово входити в його силу і ритм.
— Ну, як там наша красуня? — запитав інженер про турбіну, хоч він і знав про кожен крок роботи монтажників.
— Вже швидко заспіває наша красуня,— добродушно посміхаючись, в тон інженерові, відповів кремезний, з великими замащеними руками робітник. На його завжди зосередженому і похмурому обличчі грала щира усмішка: робітникові дуже приємно й радісно було бачити інженера здоровим.
Більше години тривала біля інженерового ліжка ділова розмова. То по черзі, а іноді гуртом розповідали робітники інженеру про свою роботу. їм дуже хотілося, щоб усе було правильно, щоб швидше «заспівала красуня».
Петро Парфенович спробував був трохи підвестися, спершись на лікоть. Це в нього не зовсім вийшло. Кілька разів з-за рогу будинку виглядала медсестра, з вікна часом дивився сам лікар.
— Подивитись, подивитись треба,— болісно морщився інженер.— Ви розумієте, яка це відповідальна справа? Невеличка помилка, незначний недогляд і...
Якусь хвилину вони сиділи задумливі. Здавалось, люди зайшли в такий глухий кут, з якого важко знайти будь-який вихід. Особливо важко було, мабуть, інженерові. Він відчував на собі провину за весь цей клопіт, завданий товаришам. Адже коли б не його хвороба, не було б усіх цих сумнівів. Його обличчя ще більш зблідло, маленькі короткозорі очі застигли нерухомо на верхівці берези. Та враз інженер здригнувся, на щоках з’явився рум’янець, очі засяяли. Пальцем поманив він до себе Тимоша.
— Пішли на станцію,— пошепки сказав він,
—- Зараз підемо,— похмуро сказав Тиміш.
— І я теж... Хочу подивитися...
Тимофій нерозуміюче дивився на Петра Парфеновича.
— Це неможливо...
— А ви мене перенесіть.
Він засміявся весело, задерикувато.
Тимофій оглянувся навколо. Справді, чому не перенести на півгодини інженера на станцію? Вчотирьох вони перенесуть його як пір’їнку.
Через кілька хвилин Тимофій повернувся від лікаря. Він весь світився від радості. За ним ішов лікар, посміхався одними очима.
— Не лежиться, Петре Парфеновичу? — запитав він інженера.
— Дозволь, лікарю, хоч одним оком глянути...
— Та дивись хоч і обома. З ліжка поки що не підводься тільки...
Легеньке ліжко, погойдуючись у такт обережних кроків, попливло