серед зелених кущів і за якусь мигь зникло в гущавині.
Саме в той час, коли Петро Парфенович, спершись на лікоть, оглядав гідротурбіну, до приміщення станції нечутною ходою прослизнули Вадик і Платон. Вони прийшли до Тимоша, щоб розповісти про загадкові постаті в лісі, і тільки тепер, побачивши інженера на ліжку і всіх присутніх, зрозуміли, з ким вони зустрілися в лісі.
її. Е СII 0 ДІВ А Н А ЗУСТРІЧ
Ще ніколи Вадик не вивчав ботаніки з таким інтересом.
Оксана порадила йому виготувати гербарій різних рослин і трав, і він з охотою взявся за цю роботу.
йому допомагали всі соколинські друзі. Навіть Світлана стала невпізнанною. То дома була як муха-цокотуха, а тут принишкла, стала така тиха. Часто Світлана допомагала братові. Та він і слухати не хотів її зауважень чи пояснень. Одне дозволяй робити — приколювати в альбом висушені листочки та гілки. Тут же, поряд експонату, детально описував квітку, листок чи гілку і рослину, з якої вони зламані.
В цей день нарешті Вадик потрапив до соколинських юних мічурінців, хоч уже й давно збирався в них побувати.
Вадик мало собі уявляв, що йому покажуть у шкільному садку та городі. В школі, де вчився Вадик, теж є кімната юних натуралістів, і Вадик там бачив у вазонах хатні квіти, ящірку, їжака, двох кролів і жабу. Але він з юннатами зіпсував відносини після того, як упіймав був ящірку, та так, що в руках лишився тільки хвіст, його тоді вигнали з кімнати, і він більше туди навіть не думав заходити.
Соколинська середня школа — цегляна, двоповерхова будова, з великими червоними вікнами. Вона ледве виднілась на вулицю, бо була обнесена високим, пофарбованим у зелений колір, парканом, за яким густо переплітались гіллям молоді клени, акації, липи й тополі.
На подвір’ї перед головним входом — велика клумба, посеред клумби невисокий постамент. На постаменті — Ленін.
Коло постаменту Вірочка з своїми гостями на хвилинку спинилася.
Біля клумби поралися дідусь і бабуся — шкільні сторожі. Чемно привітавшись з ними, Вірочка запитала:
— Любов Іванівна ще не повернулась?
— Ще, голубко, ще,— охоче відповіла бабуся.— Хіба ж ти не знаєш, що не швидко Любов Іванівна приїде?
Всі знали, що Любов Іванівна виїхала на якісь курси і повернеться хіба в другій половині серпня, але кожному хотілось, щоб швидше вона повернулася.
— А Дмитро Архипович приїхав,— все ж знайшла чим порадувати дівчинку бабуся.
— От добре! Він мені дуже потрібний.
Вже хотіли відходити, коли бабуся поцікавилась:
— А це ж чиї — не Катеринині будуть?
— Це — Вадик і Світлана. їх мама — сестра дяді Івана Степановича.
— То я ж і кажу — Катеринині! — вигукнула бабуся і поставила на стежку велику зелену поливальницю.
— Діду! — покликала вона чоловіка.— йди-но поглянь — Катеринині діти.
Бабуся підійшла до дітей, навіть погладила Світлану по голівці.
— Схожі, обоє на матір схожі. А ваша мати — то ж моя племінниця. Аякже!
Вадик, згадавши, що він родич і дідові Жарнокльову, подумав, що, мабуть, тут у селі половина людей доводяться йому родичами.
— Заходьте ж до мене в гості. Гляди ж, Вірочко, щоб зайшли...
— Добре, бабусю, ми зайдемо,— пообіцяла Вірочка.
Праворуч, за школою, був широкий двір з волейбольним майданчиком і різними фізкультурними приладами. Шкільний сад та город — ліворуч, відгороджені високим дощаним парканом.
В саду лунали веселі голоси. І коли зайшли туди, Вадик дуже здивувався: він побачив тут майже всіх своїх знайомих.
— А чому всі сюди зібрались? — запитав він у Вірочки.
— Бо ми всі мічурінці. Майже в кожного є своя діляночка. Ми з Оксаною виноград вирощуємо. Хочеш побачити?
Кожен з мічурінців закликав Вадика на свою ділянку, до своїх дерев.
— Глянь на мою грушу,— хвастав Петро, тягнучи Вадика до невисокого гіллястого дерева.
Вадик увалено подивився на дерево, бажаючи одразу визначити, чим же воно примітне, і побачив, що це зовсім не груша, а яблуня. Він вирішив, що Петро хоче над ним покепкувати, і тому, відвернувшись,
сказав:
— Хіба я не знаю, де яблуня, а де груша?
Петро поспішив пояснити:
— В тому ж і річ, що в мене тут і яблуня і груша. Та ще й не одна яблуня й груша.
Вадик уважніше придивився до дерева. Справді, на ньому були яблука і груші різних сортів.
Поспішаючи і часто заїкаючись від хвилювання, Петро почав розповідати Вадикові, як він вирощував своє дерево. Він дістав ножа і почав показувати на гілці клена, як прищеплювати дерево. Вадик потім і сам спробував прищепити і побачив, що то не така вже й складна справа. Він вирішив, що обов’язково восени в своїй школі посадить кілька дичок, а весною прищепить.
Прийшла Оксана, і вони з Вірочкою повели Вадика і Світлану до кущів винограду.
— Ти ж дивись, Вірочко, доглядай. Тепер виноград на твої руки переходить. Помічника собі хорошого вибери.
— Коли б Світлана вчилась у нашій школі, я тільки б її взяла,—
зітхнула Вірочка.
А в Світлани очі зволожились від задоволення.
Довго потім оглядали абрикоси, різних сортів сливи, персики. Слідом за Вадиком весь час ходив Лесь і, поглядаючи на все те спідлоба, іноді легенько штовхав у бік і запрошував: