Unknown полностью

— Пішли в город. Що тут: сад як сад. От глянеш на мої гар­бузи...

І коли Вадик, Віра і Платон перейшли на город, Лесика ніби хто підмінив. Навіть чуприна прилягла на голові від задоволення, а в очах застрибали радісні вогники.

— Ось мої гарбузики,— говорив він, хоч гарбузиків ще не було й видно, вони росли в самому кінці городу. Повз невеличкі діляночки жита, пшениці, гороху, рису й інших рослин вони пройшли в куток, де росла городина. І справді, Лесеві гарбузи Вадик побачив відразу. Один із них був такий величезний, що його, мабуть, і вдвох з Лесем вони не підняли б.

— Оце так гарбуз! — вигукнув Вадик.— Це ти його виростив?

— Що це за гарбуз? — незадоволено закопилив губу Лесик.— Це — гарбузеня. Ось побачиш, який він восени буде! Минулого року в мене був виріс удвічі більший.

— Та невже?

Лесик тільки розвів руками, шукаючи поглядом підтвердження у Вірочки.

— Був, був,— підтвердила Вірочка.— його на сільськогосподарську виставку в область возили.

— І цього повезуть теж,— упевнено сказав Лесик,— Ми з Дмитром Архиповичем знаємо, як їх доглядати,— гордо заявив юний мічурінець.

— А так, так — ми з Мирком знаємо всі гарбузові секрети,— по­чувся тихий голос поблизу, і всі обернулись до невисокого дідуся, що підходив до гурту.

Діти так і кинулись до вчителя, один Вадик зблід і стояв, мов уко­паний, опустивши руки, йому здалося, що дідусь — це ніхто інший як той незнайомець, з яким він зустрівся на пароплаві.

Учитель був одягнений в такий же білий парусиновий костюм, на ньому був той же рисовий бриль. Гостра, клиночком борідка, рудувато- сиві вуса, глибокими зморшками посічене обличчя.

— Вадик, іди познайомся,— гукнула Вірочка.— Це наш Дмитро Архипович.

Дмитро Архипович лукаво примружив ліве око і сказав:

— А ми вже знайомі. Чи, може, ти, хлопче, мене не впізнав?

Вадик переконався, що все-таки не помилився. Він бажав одного,

щоб земля провалилась в цю мить під ногами. А Дмитро Архипович запитав:

— Як же доїхалось?

Оксана не дала відповісти хлопцеві:

— То ви разом їхали з Вадиком, татусю?

— Аякже, разом. Ранок під Каневом удвох зустрічали. На пам’ят­ник Тараса Григоровича дивились. Запам’ятався тобі пам’ятник, Вадику?

— Запам’ятався,— прошепотів Вадик, гадаючи, що зараз почнеться найстрашніше. Та дідусь, мабуть, вирішив помилувати Вадика. Він і словом не нагадав про його неввічливість, чи, може, старий забув про те необдумане слово, яке кинув тоді йому незнайомий хлопець. Учитель заговорив про гарбузи, про кавуни, а Вадик слухав і думав, що він уже більше ніколи нікому,— хай то буде знайомий чи незнайомий, у своєму місті чи в дорозі,— нікому він не скаже образливого слова. Адже кож­ний незнайомий завтра може стати знайомим, та ще до того й виявитись такою людиною, як дідусь. Це ж старий учитель, він усе знає, і про Олега... знає... А він, Вадик, не знав та ще й дідусеві таке сказав.

З городу вони перейшли в шкільний розарій. Тут цвіли троянди. Червоні, білі, кремові, жовті — небачених кольорів і надзвичайних запахів.

Вадик переходив од куща до куща, і йому здавалось, що одна квітка краща другої, одна запашніша від інших.

— Весною ми посадимо такі троянди на могилі капітана Акимова,— розповідала Вірочка.— А потім вони будуть біля хати кожного колгосп­ника. А Іван Степанович хоче в колгоспі гектарів зо два посадити троянд.

— Ого!—здивувався Вадик.— Для чого йому стільки?

•— Це дуже дорогоцінна культура,— пояснила Вірочка.— 3 листя троянди добувається таке масло, що з нього роблять духи, одеколон.

Вадик вирішив довідатись, як вирощуються такі троянди. Йому дуже хотілося, щоб і біля їхньої школи росли такі ж квіти.

Оксана запросила Вадика до себе додому. Перелякано глянувши на Дмитра Архиповича, він почав гаряче відмовлятися. Хлопець почу­вав себе якось незручно перед старим учителем.

— Обов’язково "зайдемо,— озвався Дмитро Архипович до хлопця.—- Побачиш, які ми з Оксаною мічурінці.

І Вадик не пожалів, що зайшов до учителя. З сердечною увагою Дмитро Архипович і Оксана довго водили його по своєму садочку й теп­лиці, показували всі рослини, які виростали в їхньому розсаднику, роз­повідали йому стільки нового і цікавого. Потім Оксана вибрала в своїй бібліотеці кілька книжок з ботаніки, порадила, що читати в першу чергу.

Додому Вадик повернувся стомлений, з книжками та експонатами різних рослин, але щасливий. Він тепер кожного вільного дня ходитиме до мічурінців. Він сам допомагатиме їм обробляти ді­лянки, разом з ними робитиме досліди. А зараз необхідно уважно ро­зібрати всі рослини, описати кожну з них. Уже в його гербарії стільки рослин, що в підручнику немає й половини.

Вадик на хвилину уявив собі зустріч на повторному екзамені з Га­линою Степанівною і посміхнувся. Тепер він зовсім не лякався цієї зу­стрічі, навпаки, він прагнув її, він щоденно готувався до того заповіт­ного дня.

А дні минали за днями...