Він вийшов на подвір’я. Мати стала в дверях, готова, коли треба, кинутись на допомогу синові. Глянула на небо, помітила, як з півдня сунула хмара.
Солдати знову крутились навколо ятерів, заглядали в словник, шукаючи потрібних слів.
— Як це зветься? — спитав, нарешті, вилицюватий єфрейтор, тикаючи хлопцеві перед очі ятерок.
— Ятір,— спокійно пояснив Василько.
Гітлерівці, повторюючи слово, знову всунули носи в словник.
Перекидали сторінки, лаялись. Потрібного слова не було.
— Для чого це? — запитали згодом.
— Рибу ловити.
— Рипу?
— Рибу ж.
Знову зашелестіли листки. І раптом радісний вигук:
— О, рипа! О, рипа!
Той, що вичитав, голосно причмокнув язиком, радісно розсміявся.
— О, чорт бери! — гукав той, що з усмішкою до ушей.— Як добре було б поїсти фаршированої рипи.
— Ідея! — раптом вигукнув волоокий.— Я вас усіх сьогодні нагодую справжньою фаршированою рипою в томаті, з морквою і цибулею. Ми спровадимо цього звірюка по рипу... Рипа! Рипа! — закричав він
'Цурюк! Гер офіцір...
Василькові над вухом, ніби той був глухонімий, показував рукою вдалину, туди, де мала водитись принадна риба.
Василько був задоволений. Зрозумів, що цим завданням вони давали йому пропуск на вільний вихід із села, йому довго за словником розтлумачували завдання, а він удавав, що нічого не розуміє. Нарешті, коли йому вже набридло бавитись, він удав, що до нього все дійшло.
— Гаразд,— сказав він.— Тільки треба документи. Папір такий.
— А! Папір...
Той, що завжди усміхався, дістав з сумки блокнот, вирвав аркушик і щось написав на ньому.
Василько зібрав ятері.
— Мамо! — сказав він.— Ідіть до сусідів, бо я пішов рибу ловити...
— Подавило б їх, анахтемів! — тільки й сказала мати.
Тоді Василько, не кваплячись, склав начиння і рушив з двору.
— То я пішов, мамо.
Дужий порив вітру закрутив піском по подвір’ю.
ПІД ДОЩЕМ
Ніч була по-осінньому темна.
Ще вдень важкі хмари запнули небо, з півгодини чи з годину лив буйний літній дощ, який непомітно розпорошився в густу осінню мжичку.
Саме в це надвечір’я літо зустрілося з осінню, просльозилось останнім теплим дощем і відійшло. В повні права вступала довга дощова осінь.
Хлопці зарились у невеличкий стіжок сіна, принесеного сюди для коней. Сіно промокло, хлопці теж промокли до кісток, але їм було тепло: вода на тілі вже парувала, гріла.
У верховіттях дерев вів тиху розмову з листям дрібний дощ, пестив, умивав кожен листочок, щедро напував цілющою вологою. В лісі було темно, як у підземеллі, і так тихо, як буває тільки осінньої ночі, коли монотонний шум дощу заглушує всі сторонні звуки...
По-різному діставались сюди хлопці.
Василько ще вдень вирушив з села. Поки була злива, він перестояв під чиїмсь уцілілим хлівцем, а потім, спокійний і впевнений, рушив за село. Кілька разів зупиняли його патрулі. Але тільки показував їм папірця — його зразу ж відпускали.
Проходячи повз школу, хотів не дивитись у той бік, але очі самі сковзнули на стару, присадкувату, почорнілу від дощів оселю. На згорбленому ганку з боку в бік повертались на вітрі три важко обвислі закостенілі трупи. По спині проповзли мурашки, вп’ялися в серце і запалили болем і зненавистю.
«Вони не перші,— подумав він,— і, мабуть, не останні...»
Може, хмари насунули густіші, чи, може, вечір уже спадав на землю, тільки ще більше стемніло навколо.
Відчув: хай навіть сам повисне отак на вірьовці, як ті троє, але це не злякає його. Він усе одно буде боротись. Оці люди, перетворені ворогом на страшні, холодні трупи, кликали до помсти.
Враз хлопець почув чийсь хрипкий голос:
— Агов! Ти куди, вилупку?
Перед ним стояв Лукан Хитрий, староста.
Василько недбало кинув:
— По рибу.
— Бачу, що по рибу. Рибалка! Мабуть, на бантину схотів з набитим животом?
Василько блиснув на старосту карими очима, і в погляді тому було щось дике, невластиве Василькові.
— На бантині буде той, кому там місце.
— Ото, ото! — підхопив староста.— По тобі вона й плаче. Чув наказ — не ходити з села?
— Чув.
На дорозі з’явились двоє патрулів. Вони були ще далеко, а Лукан, зірвавши з голови мокру шапку, підставивши дощу жовту лисину, уже застиг у поклоні.
Василько заздалегідь дістав з-за пазухи документ і, коли ті підійшли зовсім близько, простяг їм папірець. Патруль здивовано підняв кошлаті руді брови, узяв папірець, підніс до вузьких очей. Хлопець із злорадством переможно глянув на старосту: ну, мовляв! Той стояв, розкривши рот від здивовання, занепокоєними, кольору рудої глини очима дивився на папірець.
Прочитавши, солдат дбайливо склав папірець учетверо, повернув Василькові:
— Тут, гут! 1 Марш, марш! — І пояснив другому:—Майор бажає риби.
Василько, поглядаючи на старосту, насмішкувато сказав:
— Мене сам генерал їхній по рибу посилає, а ви, дядьку, чіпляєтесь!
Плоске Луканове обличчя розповзлось в улесливій усмішці.
— Ну, йди, йди. Так, кажеш, генерал? Так би ж і говорив зразу! — Потім, коли вже хлопець рушив, широке обличчя Луканове збіглось, круглий ніс відстобурчився, очі стали суворими: — Та дивись мені, щоб риба була перший сорт! Бо шкуру спущу!..