Літньому дню — кінця нема. Підійметься сонце рано-рано, та таке раде, що знову зустрілося з веселою та просторою соколииською землею. Підійметься десь за Соколиним бором, розсміється до всіх золотим сміхом і помандрує собі по безкрайому небу — все вгору та вгору, аж поки стане майже над головою. Тоді і Вадик і Платон легко переступають через власну тінь — така вона коротка. В цей час найкраще всього сховатися десь у річку або в ставок до коропів, хоч можна, правда, забратись і в холодок під вишню. Тут теж і прохолода, і вишнями можна поласувати. Але в Соколиному не боялись сонця.
Вадик так засмаг на сонці, що став аж чорним. Йоржик на голові вицвів, стримів у всі боки. Тільки очі лишились такими ж, як і були,— синіми-синіми.
У піонерів щоденно знаходилась якась невідкладна робота в колгоспі, та й ще кожен був зайнятий підготовкою до наступної екскурсії. Коли вже Василь Іванович написав листа, що приїде і екскурсія відбудеться, то значить вона таки відбудеться. Готувалися вони усі разом, але кожен ще мав і власну таємницю. Вірочка й Світлана потай шили собі, Платону та Вадикові похідні речові мішки, бо яка ж то екскурсія без мішків. Петро уперто кожного ранку й вечора тренував свого дворового пса Османа, бо що ж то за похід без хорошого пса-шукача! В Лесина була своя мрія, але він її не розкривав нікому-нікому. Ну, що ж! Почекаємо, побачимо, чим нас здивує цей «їжачок» під час екскурсії. А, мабуть, здивує — він такий, цей Лесик.
Тільки Вадик і Платон нічого особливого не готували. Вони були нерозлучні. Вадик у певні години брався за книжки, вчив ботаніку, а Платон сидів поруч, готовий кожної хвилини допомогти товаришу.
Закінчивши навчання, хлопці йшли на електростанцію. Там кипіла робота, але для них не знаходилось діла. А так хотілося хоч чим-небудь допомогти Тимошеві! Вадик знав, що Тиміш через хворобу інженера не міг виїхати на заочну сесію, і дуже це переживав. Кожної ночі він подовгу просиджував над книжками, вчився, а поїхати не міг.
На греблі стояли Тиміш і голова колгоспу Петро Семенович. Видно було, що вони закінчили якусь бурхливу розмову і голова, вже збирався йти зі станції. Розпрощавшись з Тимошем, він раптом щось пригадав, повернувся. Далі хлопці почули від слова до слова:
— Між іншим, Тимофію, про жнива ти думав? — запитав голова.
— А що?
■— А те, що молотити будемо електрикою.
— Про це я думав.
— А як ти струм підведеш до критого току?
Тиміш замислився:
— Доведеться кабель протягти. Провести лінію на стовпах не встигнемо.
— А кабеля в тебе вистачить?
— Аякже, разом. Ранок під Каневом удвох зустрічали. На пам’ятник Тараса Григоровича дивились. Запам’ятався тобі пам’ятник, Вадику?
— Запам’ятався,— прошепотів Вадик, гадаючи, що зараз почнеться найстоашніше. Та дідусь, мабуть, вирішив помилувати Вадика. Він і словом не нагадав про його неввічливість, чи, може, старий забув про те необдумане слово, яке кинув тоді йому незнайомий хлопець. Учитель заговорив про гарбузи, про кавуни, а Вадик слухав і думав, що він уже більше ніколи нікому,— хай то буде знайомий чи незнайомий, у своєму місті чи в дорозі,— нікому він не скаже образливого слова. Адже кожний незнайомий завтра може стати знайомим, та ще до того й виявитись такою людиною, як дідусь. Це ж старий учитель, він усе знає, і про Олега... знає... А він, Вадик, не знав та ще й дідусеві таке сказав.
З городу вони перейшли в шкільний розарій. Тут цвіли троянди. Червоні, білі, кремові, жовті — небачених кольорів і надзвичайних запахів.
Вадик переходив од куща до куща, і йому здавалось, що одна квітка краща другої, одна запашніша від інших.
— Весною ми посадимо такі троянди на могилі капітана Акимова,— розповідала Вірочка.— А потім вони будуть біля хати кожного колгоспника. А Іван Степанович хоче в колгоспі гектарів зо два посадити троянд.
— Ого! —• здивувався Вадик.— Для чого йому стільки?
— Це дуже дорогоцінна культура,— пояснила Вірочка.— 3 листя троянди добувається таке масло, що з нього роблять духи, одеколон.
Вадик вирішив довідатись, як вирощуються такі троянди, йому дуже хотілося, щоб і біля їхньої школи росли такі ж квіти.
Оксана запросила Вадика до себе додому. Перелякано глянувши на Дмитра Архиповича, він почав гаряче відмовлятися. Хлопець почував себе якось незручно перед старим учителем.
— Обов’язково зайдемо,— озвався Дмитро Архипович до хлопця.— Побачиш, які ми з Оксаною мічурінці.
І Вадик не пожалів, що зайшов до учителя. З сердечною увагою Дмитро Архипович і Оксана довго водили його по своєму садочку й теплиці, показували всі рослини, які виростали в їхньому розсаднику, розповідали йому стільки нового і цікавого. Потім Оксана вибрала в своїй бібліотеці кілька книжок з ботаніки, порадила, що читати в першу чергу.