Додому Вадик повернувся стомлений, з книжками та експонатами різних рослин, але щасливий. Він тепер кожного вільного дня ходитиме до мічурінців. Він сам допомагатиме їм обробляти ділянки, разом з ними робитиме досліди. А зараз необхідно уважно розібрати всі рослини, описати кожну з них. Уже в його гербарії стільки рослин, що в підручнику немає й половини.
Вадик на хвилину уявив собі зустріч на повторному екзамені з Галиною Степанівною і посміхнувся. Тепер він зовсім не лякався цієї зустрічі, навпаки, він прагнув її, він щоденно готувався до того заповітного дня.
А дні минали за днями...
Літньому дню — кінця нема. Підійметься сонце рано-рано, та таке раде, що знову зустрілося з веселою та просторою соколинською землею. Підійметься десь за Соколиним бором, розсміється до всіх золотим сміхом і помандрує собі по безкрайому небу — все вгору та вгору, аж поки стане майже над головою. Тоді і Вадик і Платон легко переступають через власну тінь — така вона коротка. В цей час найкраще всього сховатися десь у річку або в ставок до коропів, хоч можна, правда, забратись і в холодок під вишню. Тут теле і прохолода, і вишнями можна поласувати. Але в Соколиному не боялись сонця.
Вадик так засмаг на сонці, що став аж чорним, йоржик на голові вицвів, стримів у всі боки. Тільки очі лишились такими ж, як і були,— синіми-синіми.
У піонерів щоденно знаходилась якась невідкладна робота в колгоспі, та й ще кожен був зайнятий підготовкою до наступної екскурсії. Коли вже Василь Іванович написав листа, що приїде і екскурсія відбудеться, то значить вона таки відбудеться. Готувалися вони усі разом, але кожен ще мав і власну таємницю. Вірочка й Світлана потай шили собі, Платону та Вадикові похідні речові мішки, бо яка ж то екскурсія без мішків. Петро уперто кожного ранку й вечора тренував свого дворового пса Османа, бо що ж то за похід без хорошого пса-шукача! В Лесина була своя мрія, але він її не розкривав нікому-нікому. Ну, що ж! Почекаємо, побачимо, чим нас здивує цей «їжачок» під час екскурсії. А, мабуть, здивує — він такий, цей Лесик.
Тільки Вадик і Платон нічого особливого не готували. Вони були нерозлучні. Вадик у певні години брався за книжки, вчив ботаніку, а Платон сидів поруч, готовий кожної хвилини допомогти товаришу.
Закінчивши навчання, хлопці йшли на електростанцію. Там кипіла робота, але для них не знаходилось діла. А так хотілося хоч чим-небудь допомогти Тимошеві! Вадик знав, що Тиміш через хворобу інженера не міг виїхати на заочну сесію, і дуже це переживав. Кожної ночі він подовгу просиджував над книжками, вчився, а поїхати не міг.
На греблі стояли Тиміш і голова колгоспу Петро Семенович. Видно було, що вони закінчили якусь бурхливу розмову і голова.вже збирався йти зі станції. Розпрощавшись з Тимошем, він раптом щось пригадав, повернувся. Далі хлопці почули від слова до слова:
— Між іншим, Тимофію, про жнива ти думав? — запитав голова.
— А що?
— А те, що молотити будемо електрикою.
— Про це я думав.
— А як ти струм підведеш до критого току?
Тиміш замислився:
— Доведеться кабель протягти. Провести лінію на стовпах не встигнемо.
— А кабеля в тебе вистачить?
— Не знаю. Треба вибрати найближчий шлях до току, виміряти хоч приблизно.
Якусь хвилину вони помовчали. Потім голова пішов з греблі. Вже на ходу кинув:
— Продумай все-таки, Тимоше. Молотити ми повинні електрикою.
Згодом Вадик гаряче запропонував:
— Давай відшукаємо найближчу дорогу до току.
— Це діло,— згодився Платон.— Тільки треба запросити Петра. Він добре знає дорогу.
— І виміряємо відстань.
— Правильно.
Через годину хлопці чимчикували полем до критого току. Вони вирішили зайти спочатку на тік і вже звідти найпрямішим шляхом іти на електростанцію. В руках Петра була десятиметрова шворка — нею хлоп’ята мали виміряти відстань од току до станції.
Вони проходили повз Софіїну ланку. Вадикові вже давно хотілось поглянути на Софіїне поле. Він знав, що Софіїн льон саме густо вкрився блакитними квітами. Те, що він побачив, перевершило всі його уявлення. Перед ними, здавалось, лежало не поле, а величезний шматок блакитного неба. Коли полем пробігав легенький гарячий вітерець, по льону котились дрібненькі хвилі, і весь лан нагадував тоді морську гладь у час мертвого штилю. Він довго стояв, мов зачарований, не чув, як його кликали Петро з Платоном.
Здалеку побачили, як Софія з дівчатами проходить ланом. Придивляючись до рослин, вони виполювали бур’яни.
Потім вся ланка зібралась під старою розлогою липою в кінці лану. І відразу сміх, і відразу пісні.
—- Ой, цветёт калина в поле у ручья,
Парня молодого полюбила я...
Бореться пісня із спекою, змагається з жайворонами, летить над полем. Хлопці аж спинилися, заслухалися. їм дуже хочеться підійти до дівчат, але якось незручно. Та їх помітили, загукали:
— Платошо, Вадику! Агей, ідіть-но сюди!
І вони підійшли.
— Так що ж це таке? — почали докоряти їм дівчата, особливо сміхотлива кучерява Настя.— Чому ви минаєте нашу ланку? Чи ми найгірші від усіх? Може, погано працюємо?