Хлопці вже й не раді були, що зайшли в ланку, але жарти відразу ж, мов рукою, зняла Софія.
— А хто в нас там дома, Вадику?
Та Вадик ще не встиг і відповісти, як Настя вже запитувала Платона:
— А скажи, Платошо, Москву за скільки днів можна оглянути?
— Дивлячися, на чому їздити. На «Победе» можна за тиждень оглянути.
— Ой дівчата, та яка ж вона велика! — вигукнула Настя і вже
серйозно сказала: — А знаєте що, дівчата? Як собі хочете, а давайте цього року, тільки зберемо льон — відразу ж у Москву.
Дівчата дивились кудись удалину, туди, де схилились над ставом верби, а в думках були в тому найкращому в світі місті, до якого спрямовані думки кожного.
— Обов’язково поїдемо! — пообіцяла Софія.
А Настя вже питалась у Платона:
— Приймеш гостей, Платошо? Переночувати пустиш?
Платон розумів, що дівчата не жартують. Хіба ж є на світі людина, яка б не хотіла побувати в Москві? І він, перш ніж відповісти, прикинув про себе: в них дві кімнати. В одній бабуся — до бабусі можна двох або й трьох. Вони з матір’ю візьмуть Софію, цю білокосу Настю та ще он ту чорняву Прісю. Трьох можна розташувати на кухні — там просторо і чисто, а двох... А до сусідів? До Кольки Гарбузова з задоволенням приймуть. Так розташувавши на ночівлю всю ланку, Платон пообіцяв:
— Приїздіть! Я вам всю Москву покажу.
— Це ж не жарт,— попередила Настя.— Приїдемо обов’язково.
Вадик нагадав дівчатам:
— А від нас недалеко Дніпрогес. І Каховка.
— Дівчата! — вигукнула чорнява Пріся.— Ось би ще де побувати. На Дніпрогесі...
— А нам що! — підхопила Настя.— Побуваємо й на Дніпрогесі. А в Каховці обов’язково — там же Софіїн Михайло.
Софія почервоніла, засяяла очима. Через хвилину ланка з піснею рушила на роботу. Хлопці попрямували до критого току.
Красувалось жито. Легенький вітрець котив дрібні хвилі; над зеленим морем хлібів, мов блідорожевий туман в ясну місячну ніч, стояв пил цвітіння. Сонце ткало в ньому свої золоті візерунки. А десь угорі, в непроглядній блакиті, швидко-швидко тріпочучи крильцями, жайворонки славили велич і красу життя.
Довгенько хлопці простояли в житі. В деяких місцях жито було нарівні з ними, подекуди й вище. Платон пояснював, як запилюються злакові рослини, а Вадик намагався зірвати для своєї колекції колосок з пилком. Це йому не вдавалося: тільки пробував перекусити стеблину, як цвіт знімало з колоска, немов рукою. Жовтий пилок пофарбував йому руки, щоки і навіть носа.
Тільки пополудні стомлені, але щасливі, хлопці добрались навпрямки від току до станції. Вони підрахували, якої довжини повинен бути кабель, і визначили найкоротший шлях.
Вислухавши їх, Тимко тільки посміхнувся самими очима, почервонілими від безсоння і втоми. Він таємничо сказав хлопцям:
— Тижнів через два дамо струм. Не впізнаєте тоді Соколиного. Василь Іванович приїде — не впізнає...
Задумливим поглядом він окинув будівельний майданчик. Потім спохмурнів, пошкріб рукою за вухом.
— Непорядок тільки — доведеться ще попрацювати...
Хлопці зрозуміли, що непокоїло Тимоша. На березі річечки і біля станції валялись шматки битої цегли, тріски, глина, застиглим груддям колов очі цемент.
— А це ми швидко приберемо,— пообіцяв Платон.
— Гадаю, що це вам під силу. Поговоріть з піонерами, хлопці...
— Можете бути впевнені, Тимофію Івановичу,— урочисто заявив Платон.— Сьогодні ж про це розкажемо піонерській дружині.
Другого дня з самого рання біля греблі кипіла робота. За кілька днів піонери не лише очистили площу, а й зрівняли її та посипали річковим піском. Вся будова враз набрала урочистого, святкового вигляду.
Так у кипучій роботі минав тиждень за тижнем...
НА ЛУКАХ
У кожного своє: Іван Степанович подався в сад, Тимко — на електростанцію, Софія з своїми дівчатами — в місто.
-У дітей свої справи — вони цілою юрбою пішли на луг.
Діти збиралися сюди вже давно, та все не випадало. Але майже кожного вечора Вадик і Світлана з надією поглядали за річечку, туди, де різнобарвно цвіли лугові квіти, звідки вечорами приємно подихало п’янкими пахощами.
Збиралися біля мосту. Ще не було Платона й Петра. Підійшов Лесик, обережно притримуючи щось за пазухою. Він довго не хотів зізнаватись, що там, аж поки хлопці пригрозили, що повалять на землю і самі подивляться. Тоді Лесик дістав з-за пазухи голуба.
— Ну, голуб. Не бачили голуба?
Всі кинулись розглядати птаха, та швидко дали Лесикові спокій. На дорозі з’явились Петро і Платон. Петро вів на мотузку свого Османа.
Осман, сірий, кудлатий пес, з рідкими вусами по всій морді, відгодований хазяйновитим Петром немов на сало, охоче трухикав поруч з хлопцями.
Коли підійшли до гурту, Осман підозріло скосив око на присутніх і, мабуть, цирішив, що краще повернутися додому, ніж знайомитися з Петровими друзями. Він почав рватись з мотузка і мало не витяг голови з просторої петлі. Петро завбачливо затяг петлю на шиї Османа і став вихваляти здібності свого пса.