Unknown полностью

— Він не простий пес,— казав Петро.— Османа батько привіз аж з Києва. Замість велосипеда. Я просив, щоб купив мені велосипеда, а він купив собаку. А до цього в нас був собака. Теж Османом звали. В нас усіх собак зовуть Османами. Це вже Осман шостий. Три було до війни, четвертого німці застрелили, а п’ятий був дуже шкідливий. Курей давив. То батько його пристрелив з дробовика. А цей Осман — дуже розумний. Осман, дай лапу!

Петро наблизився до Османа — Осман від Петра.

— От ще дурень — злякався. Не бійся! Це ж Платоша, ти його знаєш. Пам’ятаєш, він тобі рибу давав? А це — Вадик. Він теж любить собак. А це —Вірочка, їй до тебе діла немає. Ну, Осмаша, дай лапу!

Нарешті Петро притяг до себе за мотузок пса і силоміць взяв у свою руку волохату лапу. Осман, ніби засоромившись, відвернувся, су­мовито дивився на село, куди, мабуть, йому зараз хотілося втекти від свого настирливого тренера.

— Османчик, Османчик, дурень такий. Не звикся з обстановкою. Ну, нічого, звикай. Пішли, товариші,— запропонував, нарешті, Петро, мабуть бачачи, що не пощастить йому зараз показати наслідки свого дресирування.

— А для чого ти його тягнеш? — запитав у Петра Лесик, коли вже всі рушили до мосту.

— А чого я його тягну? Він сам йде. Правда, Османчик?

А Осман, немов у відповідь, перед мостом уперся передніми ла­пами в землю і так замотав головою, що мало не вирвав з Петрових рук мотузки.

— Османчик, дурень. Ну, вперед! Шукай, шукай! Ти не звертай уваги на цього хлопця. Хіба він розуміє, для чого я тебе веду?

Сяк-так, вчепившись за мотузку, вдвох з Платоном перевели Ос­мана через міст.

— А тепер бери, Платоне, лозину та підганяй ззаду Петрову худо­бину,— їдко порадив Лесик.

— Ось чекай, ця худобина ще качку спіймає,— виправдувався Пе­тро.— Будеш тоді сміяться.

— Спіймає, як рак свисне.

Вузенькою стежечкою вони вийшли на луг. Обабіч була висока густа трава, гули джмелі, з квітки на квітку перелітали бджоли, навколо стояли такі густі пахощі, що в Світлани почало шуміти в голові.

Стежечка вела між кущами, поза озерцями, понад луговими річеч­ками. Озера позаростали біля берегів різаком та лепехою, на глибині гойдалось розкішне листя латаття. Там, де зовсім було чисто, віддзерка­лювалось глибоке, блакитно-золотаве небо з розкиданими подекуди ост­рівцями сніжнобілих хмар.

На озері снували крячки. Побачивши подорожніх та ще й з соба­кою, вони з пронизливим криком здіймалися з води і шугали над самою головою дітей. Але Осман, на злість Петрові, ніякої уваги не звертав на птахів.

— Йому коли б качка,— виправдував Петро Османа.

На одному озері вони помітили цілий виводок качок. Стара качка, голосно крякнувши, піднялася в повітря, а молодняк тільки зашелестів

лепехою.

— Осман! Османчик, вперед! — командував Петро.

Собака принюхувався до берега, а Петро переможно поглядав на хлопців.

І

— Тепер він їх усіх витягне з трави,— казав він.

Але Осман, здавалось, і не думав залазити у воду. Хлопці порадили спустити пса з мотузки і силою зіпхнути в озеро. Тоді вже йому не за­лишатиметься нічого іншого, як ловити качок.

Так і зробили. Петро зняв з собаки мотузку. Потім він і Платон, взявши за лапи Османа, розгойдали й шубовснули його в озеро. Аж бризки полетіли на берег. Та Осман швидко виліз із води. Відбігши метрів на сто, гавкнув, з радісним скавучанням покачався в траві, вискочив на стежку і тільки показав Петрові хвоста, закрученого бубликом.

— Неси, Петре, додому качки, бо попсуються на такій жарі,— до­пікав Лесик.

— Це він ще без звички,— виправдувався Петро.— Та й не голод­ний. А коли візьмемо в екскурсію, та днів три перед цим не дати їсти, бреше, ловитиме.

Згодом забули про Османа. Розбрелися по високій та густій траві. Знаходив хтось рідкісну рослину — відразу кликав:

— Агей-но — сюди! Хто відгадає?

Швидко збирались до гурту, уважно розглядали рослину. В руках у Вірочки кущ трави з рожевими чотирилистими квітками. Зверху — ще не розквітлі бутони.

— Іван-чай! Іван-чай! — гукає Лесик.

Потім він протягує руку з високою пружною рослиною, на якій біля кожного листочка при самому стеблі багатолисті сині квіточки, схожі на ромашки.

^:— А ось що в мене?

— Звичайний цикорій,— не задумуючись, відгадує Вірочка.

Петро, що блукав ближче до води, бо його, головним чином, ціка­вили качки, відшукав буйнолисті тендітні півники з хрупкими жовтими пелюстками.

— З ними треба обережно,— радила Вірочка,— бо зовсім потруться, поки донесеш додому.

Так, розшукуючи в траві різні рослини, вони непомітно дійшли до ріки.

Так ось він — Дніпро! Широкий, повноводий. Здається, рукою по­дати до другого берега, а спробуй перепливти, спробуй переміряти ко­роткими помахами рук його ширину. Непомітно, але з величезною силою котить Дніпро свої олов’яно-голубі хвилі, несподівано вириваючись з-за невисокої діброви і ховаючись у далині зелених лугів. Недалеко, на високому березі, невеличка будка — соколинська пристань. її і вдень нелегко знайти незнаючому, а Вадик хотів розшукати вночі. Сам до себе тільки посміхнувся хлопець, згадавши про свою мандрівку, і ні­кому не сказав своєї думки вголос.