Могутня ріка дихала вільно, широко, ледве вміщалась серед стрімких берегів.
Через хвилину вже всі були біля самої води. Хлопці бродили по коліна, видивляючись між камінцями пічкурів, а дівчатка ніяк не зважувались забрести у воду. їх весь час лякала Світлана, що дуже боялась лоскоту. Тільки вона вступала у воду, легенькі хвильки починали лоскотати її і, зойкнувши, Світлана вибігала на берег.
Платон і Вадик пожалкували, що не взяли своїх вудок. Ось де можна було з приємністю порибалити. Але нічого не поробиш — бігти за вудками в село далеко.
— А зараз пошлемо в село пошту,— урочисто сказав Лееик.
Він дістав олівець і шматочок паперу, щось написав, перев’язав папірець ниткою і підв’язав пакетик до ніжки голуба. Всі уважно слідкували за тим, що робив Лесик.
— Лети, Білан, та прямо ж додому,— наказав Лесик і випустив з рук птаха.
Голуб стріпнув крильцями, відлетів кроків на п’ять і опустився на землю. Хтось був кинувся до нього, та він стрілою піднявся в повітря, виписав широке коло і, набираючи висоту, швидко подався на Соколине.
— О! Бачив? — допитувався в Петра Лесик.— Це тобі не Осман — відразу подався до села.
— А мій Осман хіба що — до міста? — пожартував Петро, і всі розсміялись.
Удалині, з-за дніпровського плеса виплив пароплав. Він здавався зовсім маленьким, іграшковим. Коли б діти не почули глухого лопотіння, відразу б і не помітили його появу на річці.
— Ми цим пароплавом приїхали в Київ,— сказала Світлана, коли пароплав наблизився.
— Теж вигадала. Це ж — буксирний,— заперечив Вадик.
Пароплав ішов за течією і тому швидко наближався. Це був справді
буксирний пароплав. Нескінченною стрічкою тяглися за ним плоти білоруського лісу. На плотах подекуди стояли невеличкі диктові будки, біля важких дерев’яних керм застигли плотарі.
Пароплав порівнявся з піонерами. Лунко б’ючи колесами, він розсікав зеленаву воду, здіймав білосніжну піну серед розбурханих хвиль.
— Це для Каховки,— сказала Вірочка.
Караван плотів пройшов. Високі хвилі воркітливо хлюпотіли об берег, збиваючи на піску білу піну.
Діти вийшли на високий берег. Вже зібралися йти назад у село. І в цей час до них донісся якийсь невиразний шум і стрекотіння. Але ті звуки йшли не від пароплава... Дехто підняв угору очішукав літака. Але то був не літак.
КОСОВИЦЯ
Петро Семенович говорив завгоспові:
— Не забувай, Макаре Івановичу, що жнива зваляться, як сніг на голову. Бачиш, жито тільки відколосилось, а вже половіє...
Макар Іванович, досить похилого віку людина, відзначався тим, що в роботі був невтомним, а в розмові чи на зборах, здавалось, відразу
в’янув і сидів, звісивши голову. Тоді важко було визначити, чи він слухає промовця, чи просто дрімає.
Він заговорив, ніби тільки ідо прокинувшись:
— Га? Що ви сказали, Петре Семеновичу? Вже половіє? Аякже, половіє, бо вже час...
— Та й я ж кажу, що час. А коли затягнемо з косовицею, так і дивись:— впливемо з сіном у жнива.
— З сіном? Аякже. Це вже закон: тільки почни косовицю несвоєчасно, не знатимеш, що й робити — сіно косити чи жито жати.
Розмова перейшла на інше.
Трава цього року славна. Краща, ніж минулого.
— Та? Трава? Аякже. Бо повідь була хороша — всі луки покрила, і вода рано зійшла.
* — Я так думаю, що в понеділок почнемо,— вголос думав Петро Семенович.
-ь- А так, так. Відкладать далі нікуди,— згодився завгосп і, відчуваючи близькість дії, навіть підняв голову, прогнав дрімоту.— А завтра, я так думаю, що треба б пробу маленьку зробити...
Петро Семенович вичікувально дивився на завгоспа.
Той підвівся на ноги, пройшовся по кімнаті:
■-*— Так що я даю розпорядження — завтра зранку всі косарки на луг. Аякже. Коли в понеділок починати — завтра пробний виїзд.
В колгоспі було чотири сінокосарки. Ще заздалегідь до кожної з них прикріпили косарів, виділили кращих коней, підібрали погоничів. Завгосп і сам голова вже не раз говорили з косарями. І ось зараз голова колгоспу наказав викликати косарів. День початку косовиці настав...
У неділю порано, ще не сходило й сонце, сінокосарки вийшли на луг. Голова й завгосп уже були тут, встигли оглянути ділянку, де почнеться косовиця.
Косарки весело скрекотали, немов змагаючись між собою, коні йшли легко, інколи навіть підтюпцем. Вони ніякої уваги не звертали на соковиту поживну траву, бо в повітрі роїлись зграї надоїдливих мух і дошкульних оводів. Коні весь час мотали головами та змахували хвостами. Гострі леза косарок, мов бритвою, підтинали високі стебла трави і залишали позаду зелену пухку постіль. Весь луг, де пройшли косарки, покрився в’ялою травою, від якої неслися п’янкі пахощі. До самого сонця снувались рухливі серпанкові струни — то парувала трава, швидко висихаючи під палючим сонцем.
Підійшовши до косарів, піонери уважно слідкували за роботою. Вадик окинув поглядом широкий зелений луг, закосичений різнобарвними квітами, і йому навіть стало жаль, що ось через годину-дві все це мертво впаде на покіс, висохне під сонцем.
Згодом, ідучи слідом за косарями, Вадик почав приглядатись до