трави, яка плуталась під ногами. Час від часу він нахилявся, щоб узяти якусь рослину чи квітку. Він тепер уже легко міг розрізняти більшість трав. Ось потяглася довга стеблина з густим драбинчатим листям і синіми довгастими квіточками. Вадик знав — це мишачий горошок. Він схожий на справжній, культурний горох. Ось стебло з трійчастими, як у суниці, листочками і китицею блідорожевих квітів. Це — ряст порожнистий. А це — червоні чотирипелюсткові квіти іван-чаю. Поступово в руках у Вадика зібрався чималий букет. Була вже тут і герань лугова, і стрілиця, з листям, справді схожим на стрілу, і шолудивник з дрібненьким листям, півники і їжача голівка та ще багато різних квітів і стеблин.
Коли підійшли до озера, біля якого в низині росла висока болотяна трава, Вадик відшукав рогіз широколистий з чорно-гнідими бархатними качалками, розпізнав і незабудку болотяну, рослину з невеличкими синіми квіточками. Він запам’ятав її по картинці з підручника. Показали йому друзі і кущі живокісту та білозору з блідими квітами. Високе стебло з гострим густим листям, що дружно тяглося вгору, і жовтими квітами, вигнутими у формі звірячого вуха, так і звалось — ведмеже вухо.
Косарі спинились на відпочинок. Випряжені коні швидко забилися в густий кущ калини. Вони не знаходили собі місця від настирливих мух та кусючих сліпаків.
Піонери зустріли Петра Семеновича та завгоспа.
— І піонери тут як тут,— ще здалеку гукнув голова.— На допомогу прийшли?
— Ми до Дніпра ходили,— пояснила, наблизившись до них, Віроч- ка.— Ми не знали, що вже почалась косовиця.
Вона уважним поглядом окинула сінокіс і закінчила:
— А завтра ■ ми вийдемо сіно ворушити. А потім і гребти допоможемо.
— Аби тільки сохло швидше,— додав Петро.
— Дощу щоб не було,— зиркнув на небо з-під своєї чуприни Лесь.
Петро Семенович весело підморгнув завгоспу.
— Оце так. А .я собі ламаю голову — хто мені завтра сіно перетрусить! ()
Чорні молоді очі голови радісно сміються з-під густих, кошлатих, вже сивіючих брів, а лівий вус посмикується.
— Молодці ви, піонери. Просто-таки не знаю, що робили б ми без вас.
— А так, так, аякже,— підтверджує Макар Іванович.— Зміна! Помічники!
— Ні, ти дивись, Макаре Івановичу: пшеницю і ячмінь пропололи, біля електростанції прибрали...
Петро Семенович, перераховуючи піонерські діла, закладав на правій руці пальці. На хвилинку замовк, притиснувши середній палень.
— Капусту просапали, гусінь зібрали, квіти в сквері посіяли, дерева весною садили...— заспішила Вірочка, весело поблискуючи оченятами.
— Правильно! І дерева, й квіти. І капуста,— додав Петро Семенович,— І сад окопували...
— І малину садили,— це Петро.
— А суниці? Що — забули? — наїжачився Лесик.
— Та що там говорити,— розпростав ураз Петро Семенович всі пальці й ударив долонею в долоню.— Ви в мене справжні господарі. За колгосп болієте.
Вже згодом голова запитав:
— В екскурсію, чув, збираєтесь?
— Збираємось, Петре Семеновичу.
— Тільки приїде Василь Іванович — відразу підемо.
— Цікаво! Дуже цікаво. Коли впораємось з усіма роботами, поїду і я з вами. Там же мій Михайло партизанив...
— А ми не поїдемо, а підемо,— поправила Вірочка.
— Як це підете? — глянув на неї голова.— Пішки? Як колись Григорій Сковорода? Е, ні, голуб’ята, цього вже не дозволимо, не дозволимо. При такій техніці та ходити пішки? Що ж, хіба вже в нашому колгоспі й автомашин немає?
Вірочка сплеснула від радості в долоні. Вона уявила собі, як проходить по дорозі колона автомашин, з червоними прапорами, з полотнищами на бортах, а на машинах веселі піонери, в білих сорочках, в червоних галстуках.
— Справді, Петре Семеновичу? Справді?
— Макаре Івановичу! — розвів руками Петро Семенович.— Хіба ми коли кого підводили?
— Га? — здригнувся Макар Іванович, що, мабуть, думав про щось своє.— А! Кого ж ми підводили? Ми завжди перші...
— Ну ось,— повернувся Петро Семенович знову до Вірочки.— Можеш вважати, що ми договорились твердо.
— То ми вам, Петре Семеновичу, і сіно зберемо,— рубала рукою Вірочка,— колоски на полі, і... Ох, спасибі ж вам, Петре Семеновичу.
І до друзів:
— Платошо! Петре! Швидше до села! Це ж усім треба розказати. Ох, і поїдемо ж... машинами... До побачення, Петре Семеновичу. До побачення, Макаре Івановичу.
Манівцями, плутаючись у чіпкому зеленому горошку, подалися піонери до села.
Петро Семенович довго дивився їм услід, і від внутрішньої радісної посмішки в нього посмикувався стрижений вус.
— Хороша зміна росте, Макаре...
—- Розумні діти ростуть тепер... аякже... хороші.
На завжди похмурому обличчі Макара Івановича з’являється скупа, але така яскрава і тепла посмішка.
ПАХНЕ СІНОМ НАД ЛУГАМ II...
Другого дня, ще спозаранку все Соколине вирушило на луг. йшли косарі, їхали підводами, верхи. Бригада за бригадою.
Косовиця! Чудесна, неповторна пора трудового колгоспного року! Хіба ж хто може всидіти в такий день удома! Рахівники, обліковці, бригадири і сам голова будуть від сходу і до заходу сонця в лузі. Бджола з любов’ю збирає мед. А колгоспник у ці дні з несказанною, трепетною любов’ю збирає врожай.