Вадик відразу пройнявся загальним настроєм, і йому самому так хотілось піти вслід за Іваном Степановичем, сплигнути десь на воза, приїхати на луг і бути там разом з усіма.
Але вчора на вечірньому зборі дружини домовилися вийти після пізнього сніданку, коли вже добре пригріє сонце і просохне скошена трава. І Вадик, безумовно, не міг порушити цієї постанови.
Отож подивившися услід колгоспникам, що швидко зникали за вербами, які хилились по дорозі до мосту, Вадик, глибоко зітхнувши, повернувся в двір. Зайшов до хати, взяв свої книжки, папку із засушеними рослинами і вийшов у сад.
Він читав не лише один підручник, а й ті книжки, що їх дала Оксана. Вони особливо йому подобались. Там зрозуміло і просто розповідалось про життя рослин.
Вадик не помічав, що навчився працювати над книжкою по-новому. Раніше він вивчав уроки поспішаючи. Виконує, наприклад, завдання з мови, відмінює там якийсь іменник чи прикметник, а сам думає: чи зібралися вже хлопці з футбольної команди. Тепер же, сідаючи за книжки з ботаніки, він забував про все.
Мабуть і цього дня забув би Вадик, що вже час збиратись за село, до містка через річку, коли б до нього у вишняк не заглянув Сидір Голоштанько.
— Здоров, Вадику,— мов з рівним, привітався Голоштанько. Потім, оглянувшись навколо, запитав: — А де Тимофій?
— А він на станції.
— Був я на станції. Немає.
Вадик здвигнув плечима. Хтозна, де міг бути в цей час Тиміш, коли його не було на станції.
Голоштанько враз ніби й забув, чого він прийшов на подвір’я Івана Степановича. Він присів біля столу, з інтересом почав розглядати книжки.
— Вивчаєш?—згодом звів він очі в червоних обідках повік на Вадика.
Той почервонів, ніби його застали за якоюсь злочинною справою.
Взагалі останнім часом Вадик почав недолюблювати Сидора. Йому здавалось, що сам він чимось схожий на Голоштанька.
Не дочекавшись відповіді, Сидір порадив:
— Вивчай, вивчай. Дуже цікава наука. Я сам весь час збираюсь зібрати літературу і вивчити ботаніку.
— Та ви ж її вже вивчали? — незчувся, як і запитав Вадик.
Орест сумно похитав головою. Видно було, якийсь час вагався:
говорити відверто чи помовчати. Врешті зважився:
— Як там я її вчив. Аби оцінку вчитель поставив. Трійку записали і добре. А на другий день забулось все дощенту.
Сидір зітхнув. Почав перегортати за сторінкою сторінку, уважно розглядав малюнки.
— Цікава наука,— сказав він, рішуче відсунувши од себе книгу, і встав з-за столу. Потім заглянув Вадикові у вічі: — Ти вчи, хлопче. Добре вивчай. Бо важко тому в світі жити, хто...
Він так і не роз’яснив толком Вадимові, кому ж важко в світі жити. Махнув рукою і подався з подвір’я.
Та Вадим добре й так розумів становище і настрій Голоштанька. Справді, нелегко Сидорові жити на світі з атестатом зрілості в кишені і без знань у голові.
«Ні, я таким не буду», у думках сам собі пообіцяв Вадик.
Згодом Вадик, Віра і Світлана, тримаючи на плечах легенькі дерев’яні граблі, йшли до Дніпра. Трава, скошена вчора зранку, вже просохла, її треба підворушити і завтра можна буде зібрати перші гектари сінокосу.
Попереду йшла Оксана, за нею піонери. Дівчатка з піснею, хлопці з розмовами.
— Закінчиться косовиця, а потім жнива,— говорив Петро.
— А в МТС прийшли нові комбайни,— сказала Галя. їй відразу повірили — вона жила в кінці села, недалеко від МТС.
— А я катався минулого року на комбайні,— похвалився Лесь.
— Велике діло,— чмихнув Петро.— Коли б ти на літаку прокатався!
— А ти на ньому катався? — буркнув Лесь.
Спідлоба Лесик поглядав на Петра. Назрівала суперечка. Але в цей час Петра покликала Оксана. Петро підбігцем подався до дівчаток, а Лесь, користуючись нагодою, шпигнув:
— Петрові з його талантом тільки собак дресирувати.
З-під ніг густим віялом плигали в усі боки зелені й сірі коники, посвистували якісь пташки в очереті. Вдалині, широко розпластавши нерухомі крила, мов легкий планер, ширяв над луками хижий коршун. В траві підпадьомкали перепели, кричали деркачі.
Вадик спинився від несподіванки. Десь близько почувся сріблястий голос коси, за нею озвався другий, а там третій, четвертий. Спочатку — «ксить, ксить», а потім дзвінко, на повний голос вихвалюючись,— «цілий день, цілий день». То в одному місці, то в другому задерикувато і радісно віддзвонювали коси, іноді зливаючись в одну дзвінку і протяжну металеву мелодію.
Ритмічно змахуючи косами, косарі йшли один за одним, а трава тріщала, шаркотіла, умита ранковою сльозою, лягала високим покосом.
Вадик задивився на роботу косарів. Навіть не відразу помітив, пю першим ішов дядько Іван Степанович.
— Ходім, небоже, медом почастую,— покликав дядько.
Вадик недовірливо дивився на Івана Степановича. Мабуть, жартує дядько. Де ж тут той мед?
Та дядько не жартував. Пройшовши по покосу, він закрив голову в'язанкою трави, над чимось схилився. Вадик спостерігав за всім тим здаля. Бачив, як зграйка чорних, жовтобоких джмелів люто закружляла над дядьком.