Unknown полностью

Джмелиний мед Вадикові сподобався — солодкий, ніби бджолиний. Тільки, на жаль, його дуже мало. З усієї джмелиної сім’ї взяв дядько стільки меду, що вони з Платоном та Світланою ледве розкуштували. Вірочка відмовилась од своєї частини.

Дядько Іван знову взявся за косу. Вадику теж хотілося спробувати косити. Він не зводив очей з дядькової коси, але попросити не нава- жиеся, тільки запитав:

— Важко?

— Та не легко,— відповів дядько.

— То треба косарками,— порадив Вадик.

— Косять і косарками. Але тут таке місце, що важко піти косар­ці — кущі, видолинки. Та й поспішати треба — влітку день рік годує.

Підійшли до того місця, де вчора косили косарки. Тут трава лежала не в покосах, а по всій площі, і її сонце вже добре встигло просушити.

Дівчатка взялися до роботи. Придивившись, Вадик побачив, що во­рушити сіно — справа зовсім не складна. Треба тільки повертати сіно так, щоб сухе було під низом, а наверх щоб виверталось вогке.

Сонце пекло нестерпно, над сіном ткалася прозора основа з трав’я­них випарів, повітря було аж густе від п’янких пахощів лугових квітів і трав.

Спочатку Вадику робота видалася дуже легкою, майже іграшковою, бо справді, яка ж тут мудрість перевернути пласт сіна? Але згодом він відчув, що кожного разу все з більшим бажанням рвався до Дніпра, щоб трохи відпочити і пірнути в прохолодну воду. Та все ж відмовитись од роботи не примусила б його ніяка сила.

Хлопці немилосердно насміхалися над тими, хто відставав.

— Запарився, Мирко. Мабуть, мати снідати не дала? — допікав Леся Петро.

— За собою пильнуй,— огризався Лесь.

— А Галя рветься, а Галя рветься. Дивись, ще перервешся, Галю. Де ми тоді візьмемо ланкову?

— А я не рвусь. То дехто — не будемо вказувати пальцями — в хвості плентається, ше засне на ходу.

І все ж не помітили, як робота наблизилась до кінця. Треба було повернути лише те сіно, що вчора викосили до обіду.

Десь перед обідом до піонерів завітав Петро Семенович. Він був одягнений в той же, що і вчора, костюм і пройнятий тим же святковим настроєм. Ішов покосом, час від часу брав сіно і принюхувався до нього. Ще здалека гукнув:

— Стомились, герої?

— Ні! — хором відповіли піонери. І Вадик відчув, що він справді зовсім не стомився.

— Ну й сінце! Не сінце — чай! — захоплювався голова.

Діти оточили голову, брали в жмені сіно, принюхувались. А Петро Семенович почав вірша:

— Пахне сіном над лугами...

І враз замовк.

— Так. Пахне сіном, пахне...

І лукаво до дітей:

— Ну, а далі як? Хто пам’ятає?

Діти заклопотано переглядались: ніхто не знав вірша.

— Не знаєте? — в голосі і подив, і докір.— Отакої! Та я його ко­лись ше в другому класі вчив. Дуже я любив вірші. На жаль, тільки в третьому вже вчитись не довелося. Так коли от було, а й зараз па­м’ятаю... Пахне сіном над лугами... Так, пахне... Та як ще пахне. Да-а, але далі, здається, забув і я.

Діти засміялись. Посміхнувся і Петро Семенович.

— Що ж, друзі, старе забувається. Колись було почнеться косо­виця, то з пізньої весни до заморозків. А тепер... вчора ось пустили сіно­косарки, а завтра і сіно повеземо державі. Так-то. Правда, це завдяки вам. Коли б не перевернули так швидко, не можна б гребти. Молодці та й тільки. Ну, а тепер пішли обідати.

Вадик стомленою ходою йшов позаду всіх, глибоко вдихав у себе запашне лугове повітря і весь час повторяв сам собі почуті від голови слова:

Пахне сіном над лугами...

Йому хотілося зробити щось таке надзвичайне, щоб здивувати всіх.

* * *

Південь. Сонце прямо над головою. Спека. Затихли коники, за­мовкли деркачі і перепели. Не дзвенять у лузі коси.

Косарі відпочивали. Хто дрімав у холодочку, молодші купались у Дніпрі, а дехто з косарів пішов по рибу на озеро.

Вадик і Платон подалися до рибалок.

Рибалки мовчки бовтались у невеличкому озері серед кущів. Озеро було глибоке, на середині рибалки не діставали дна, але це їх не ля­кало. Вони тягли від берега до берега чималий бредень, перепливаючи глибоке місце. Вадик і Платон вже були пройшли те озеро і, мабуть, так і не знайшли б рибалок. Але в цей час в рибалок трапилась непри­ємна пригода. Вони застукали в ріжку озера величезну щуку. Та вона не пішла в бредень, а переплигнула його, описавши дугу в повітрі.

— Ге, ти бісова душа! — вигукнув Іван Степанович.

— Ну й щука! Півпуда — не менше! — причмокував язиком дядьків напарник.

— Нічого! Ми її впіймаємо. Заходьмо ось до того берега.

Хлопці почули цю розмову і крізь густі кущі пролізли до озерця.

Рибалки саме виходили з води, з силою тягнучи мокрий бредень,

повний мулу та різного зілля. Через мить бредень був на суші, з вузької матні стікала вода. В лататті і мулі билась велика щука і кілька карасів.

— Ось і твоя щука,— озвався дядько Іван.

— Ні, Іване, це не та. Ця їй і в онуки не годиться.

У баговинні знайшли ще одного щупака та невеличкого лина.

Вадик міцно схопив щуку за жабри, а Платон хотів був узяти лина. Та він, мов шматок мила, вислизнув із рук і мало не впав у озеро.

— А ви ось беріть торбу, будете рибу носити,— передав їм дядько мокру торбину, в якій билося чимало риби.