Так вони й ходили навколо озера. Куди тягнуть дядьки бредень, вони вже там чекають. Витягши бредень, рибалки відпочивали, а хлопці самі копалися в мулі та баговинні. Радісними вигуками зустрічали кожну рибину, знайдену в мулі. їм обом здавалось, що немає на світі цікавішої роботи, як ловити рибу, і тому обидва були розчаровані, коли дядько Іван сказав:
— Ну, досить. Залишимо хоч на розплід.
Майже повну торбу риби принесли вони кухарям. А інші косарі не гуляли теж — дівчата й жінки вже сиділи біля води й чистили рибу.
Поки Платон і Вадик викупались та позмагалися в пірнанні, обід був майже готовий.
Під час обіду в лузі з’явився Дмитро Архипович. Одночасно з ним прийшов і Орест Голоштанько.
Дмитро Архипович попрямував до голови колгоспу, а Голоштанько, побачивши Петра Семеновича, мов крізь землю провалився, сховався серед кущів.
— Це ви, Дмитре Архиповичу, нашого Голоштанька витягли на сонце? — посміхнувся до вчителя голова.
— Голоштанька? Ні, не бачив сьогодні такого,— здивувався вчитель.
Учитель і Петро Семенович примостилися в холодочку під густим
кущем калини.
Поговоривши про се та те, про погоду та урожай сіна, голова колгоспу знову згадав про Ореста. Вадикові, який сидів недалеко, аж стало неприємно: чому голова так не любить цього хлопця? Хіба ж Ореет винен, що він такий, а не інший? Але, прислухавшись до розмови, хлопець змінив свою думку.
— А луги треба розчищати від заростей,— порекомендував учитель.— Косить вручну — то не діло.
— Це правда,— згодився голова.— Та й сіна виходить менше. А головне, що косарі старіють, а такі, як ваш Голоштанько, не накосять.
— А чому це мій?
— А чий же? Ви ж виховали його в школі. Ви ж атестат йому видали — не я.
Учитель задумливо покусував зубами суху билинку. Згодом погодився:
— То правда. Атестат ми йому видали, а знань потрібних не дали.
— Та хіба йому одному? — вигукнув голова.— Я вам скажу, Дмитре Архиповичу, переглянути вам треба ваші програми. Переглянути. Дивіться, щоб не поробили ви своїх учнів білоручками.
— Ну, це вже ви занадто.
— Чому ж занадто? Візьміть цього Ореста. Був Сидір як Сидір. Пам’ятаю, малим було таке метке, спритне. І батько був хороший чоловік, разом зі мною колгосп організовував, на фронті смертю героя загинув. Мати — хоч і слабохарактерна жінка, а трудівниця — по світу таких пошукати. А син — ледащо. Ні до чого не здатний: ні до науки, ні до роботи.
— Вчився він слабо. На трійках сяк-так тягся.
—- Ото ж. Не кожному ж і на п’ятірках вчитися... Але треба, щоб і ті, з трійками, теж одержували якісь знання. А то вийшло — ні до чого людина не здатна. А хто винен? Програма ваша.
— Ну, я бачу, ви, Петре Семеновичу, зовсім хочете зламати нам всі програми,— посміхнувся вчитель.
Голова аж навколішки став від хвилювання.
— Я не поламаю. Але будьте впевнені — знайдеться кому поламати ваші програми. До речі, і я написав куди слід, і інші написали. Ні, ви зрозумійте, що ж виходить? Даєте ви людині середню освіту. Вивчає вона і фізики, і хімії, і біології, а для чого вивчає? Для діла? Запитайте ви Голоштанька, чи зуміє він вам звичайний патрон для електричної лампочки припасувати? Та він чув тільки про електрику, а з чим її їдять, він ні сном, ні духом не знає. А може він знає, що воно за штука комбайн? Чи, може, він мотор трактора знає?
— Так, цього не вивчають у школі...
— Тож-то, що не вивчають,— продовжував Петро Семенович.— А чого, я вас питаю, чого повинна вчити школа? Школа повинна наукам різним учити і допомагати людині професію вибрати, працювати повинна навчити. Тільки призвичаївшись у школі до труда, вивчивши різні машини, поєднавши науку з практикою, учень зможе полюбити одну чи кілька професій і вивчити їх. Тоді кожен знайде своє місце в житті і не буде в нас ось таких Голоштаньків.
Учитель звівся на ноги:
— Ну, гаразд, гаразд. Піду почитаю колгоспникам газету. А то, бачу, не я тут агітатор, а ви мене агітуєте, Петре Семеновичу.
Після відпочинку знову заспівали в лузі коси: дзілінь-дзілінь, вшік- вшік!
Піонери пішли до сіна. Вадик ліниво плівся позаду. Він довго думав над словами голови колгоспу. Його п’янило лугове повітря. Знову пригадалися слова: «Пахне сіном над лугами...»
Справді, сіно пахло та ще й як пахло. Але ж не тільки ці пахощі
відчував хлопець тут у лузі. І йому враз схотілося розповісти про те, що він бачив і відчував у ці дні.
Заспівали дівчата. Пісня ніби розтанула і полилася по розпеченій сонцем землі, понеслась кудись у безмежні краї. А сіно пахло. Пахло вчора, сьогодні, навіть уві сні відчував Вадик, як пахне сіном. І незчувся, як зірвалось із язика:
Пахне сіном над лугами І вночі і вдень...
Вадик аж спинився від подиву. Та це ж... це ж початок вірша. Але що ж сказати далі?
— Вадику, швидше,— покликав його Платон.
Колгоспники запрягали коней в сіногребки. Петро вже діловито всівся на сидіння одної з машин і недбало помахував батіжком.
Забувши про свій вірш, Вадик підбіг до хлопців. В цей час Петро, косячи одним оком на хлопців, навмисне незвичайно голосно закричав:
— Н-но! Пішла! Задрімала, сіра!