Він хльоснув батогом, сіра конячка баско рушила. Заскрипіли колеса, забринчали, мов струни, доторкуючись один до одного, дротяні зуби. Вони поки що були підняті вгору. Але, як тільки коняка ступила на покіс, Петро спритно натис на важіль, і зуби спустились до самої землі. Зашелестіло сіно, затріщали червоні бадилини кінського щавлю. Сотні зелених коників кинулися врозтіч.
За першою сіногребкою пішла друга, третя. Петро Семенович заклопотаним поглядом проводжав кожну з них. 1 тільки коли впевнився, шо машини працюють без перебоїв, знову повертався до машини, що ще не приступила до роботи.
Платон шарпнув за рукав Вадика:
— Пішли до голови. Хіба ми не зможемо? Я минулого року пробував.
Вадик до цього стояв, мов зачарований. Йому дуже хотілось так само, як ось Петро, керувати цією машиною. Йому здавалось, що він зможе так, як і всі, опускати той важіль, правити конем. Але кінь найбільше його лякав. А що коли він не послухається? Коли кинеться в сторону та й понесе кудись разом з машиною? Отоді сорому не обберешся... Але все ж він, не задумуючись, пішов за Платоном.
— Петре Семеновичу! — хоробро приступив Платон.— Ми теж будемо сіно гребти.
— Ви? ■— перепитав голова.— А зумієте?
— Я ж минулого року гріб,— випалив Платон, хоч насправді він тільки пробував гребти.
— То сідай, коли маєш охоту.
Помітно хвилюючись, Платон неквапливо сів на сидіння, взяв у руки віжки.
— Н-но!
Кінь пішов, зашелестіло сіно.
Благально дивився на голову Вадик. «Ні, мені не дасть», і було образливо, і щеміло серце від цієї думки.
— А ти ж, Ткаченко, правив коли конем?
Вадик якусь мить не знаходив, що сказати. Хотів знайти в своєму житті випадок, коли він мав справу з кіньми, і не знаходив. На щастя, пригадалась його нічна мандрівка і дід Жарнокльов.
— Я навіть верхи їздив на коні,— нарешті проговорив він.
— А машиною не керував?
— Машиною я зумію.
А тимчасом рушила й передостання машина. Залишилась лише одна, і вже на сидіння й тієї сів якийсь колгоспник.
У Вадика заволожилися очі. Це, мабуть, помітив голова, бо коли машина рушила, наказав:
— Чекай, Степане! Ну, давай, Ткаченко. Спробуємо.
Ще не вірячи в своє щастя, Вадик підійшов до коня, погладив його по теплій шиї. А той ніякої уваги не звертав на хлопця, мотав собі головою. Потім таки потерся головою об Вадика, та з такою силою, що мало не відкинув убік.
— Мухи не дають йому спокою,— проговорив ніби сам до себе голова.
Нарешті Вадик сів на сидіння і міцно взяв у руки віжки. Петро Семенович розказав йому, як опускати важіль і підіймати металеві граблі.
— Ну, рушили! — скомандував голова і взяв коня за вуздечку.
Коли Петро Семенович підвів коня до покосу, Вадик тільки тепер
зрозумів, що гребти сіно справа не проста. Адже треба було одночасна і правити конем і опускати чи підіймати важіль.
— Опускай граблі! — командував голова.
Вадик натискав на важіль, а граблі й не думали опускатись, навпаки, чогось намагались ще вище злетіти вгору. Нарешті, Вадик помітив, що він не опускає, а намагається ще вище підняти металеві зубці. Тоді він рвучко смикнув важіль в інший бік, і граблі саме вчасно вплелися в сіно. Аж на серці в хлопця полегшало, коли він почув, як зашелестіло, затріщало сіно.
Хвилин двадцять ходив біля Вадикової машини голова. І тільки тоді, коли побачив, що хлопець вільно керує конем і машиною, зупинився.
— Ну, ну, сміливіше, Ткаченко. Молодець!
Згодом він уже так призвичаївся до роботи, що навіть міг оглянутися навколо. Він побачив, що Оксана з дівчатками і хлопцями перевертають траву, комсомольці складають валки сіна в копиці, а подекуди накладають відразу чомусь на вози. Возів поки що було небагато. Та незабаром він побачив, що ціла волова валка прямувала до Дніпра.
Ледь-ледь бриніла над лугами пісня. Вадик пригадав:
Пахне сіном над лугами І вночі і вдень...
І не помітив, звідкіля взялися нові слова:
Ми працюємо удариЬ —
Співаєм пісень.
Він аж почервонів від задоволення, аж подих перехопило. Та це ж вірші? І хіба не правду в них розповідає Вадим?
І враз знову невідомо звідки:
Летить пісня над лугами...
Правильно! Співають пісню дівчатка-піонери, співають, видзвонюють пісню коси, лине пісня від валки підвід, видзвонюють тиху пісню металеві зуби Вадикової сіногребки.
Летить пісня над лугами,
Співає земля...
І так схотілось Вадикові, щоб почула ті пісні мати, щоб побачила, як працює на машині її син, щоб до самого Кремля долетіла та пісня...
— Долети ж ти, наша пісне,—
наказує їй Вадик. Куди ж? До самого Кремля? Ні, краще ось так:
Долети ж ти, наша пісне,
Аж до стін Кремля.
Добре! Треба тільки запам’ятати. І тільки тепер Вадик помічає, що вже проїхав валок.
— Тпру! Стій, сірий! Ех, ти, коняко, ніби не бачиш? — докоряє Вадик коневі, а самому неприємно, що проїхав валок.
Вадик на хвилину забуває про свій вірш. Та тільки знову зашелестіло під гребкою сіно, як слова самі задзвеніли в його голові. Поступово, слово за словом складалася простенька, але вилита з самої глибини серця, перша Вадикова пісня.
Ще високо стояло над обрієм сонце, коли гребці закінчили згрібати сіно.