На хисткому човнику, схованому в осоці, вже надвечір Василько виїхав на річку. Оком досвідченого рибалки вибрав місце, де краще поставити ятері. Тепер у ньому жив лише запеклий рибалка. Повільно плив по воді, вправно гріб веслом, пінячи воду, розсікаючи зелене лапате листя водяних лілей.
Поки під’їхав до Соколиного бору, розставив усі ятері, по-рибаль- ському окинув поглядом річку, крадькома, ніби боячись, щоб хто не підгледів, глянув на затуманений мжичкою ліс. Тепер Василько вже не
був рибалкою. Таємниче всміхнувшись, сторожко оглянувся навкруги і почав швидко гребти...
Мишкові з Тимком було гірше. Вийти з села вони могли лише під прикриттям ночі, рискуючи натрапити десь на ворожий патруль. Але найважче було вирватись з-під опіки власних матерів, що не спускали тепер їх з очей.
Як на Тимка — нікуди вони не пішли б. Годі було впізнати в ньому того живого, невгамовного говоруна і фантазера. Він був понурий, весь час мовчав, жодна жива думка не йшла йому в голову. Перед ним невідступно стояв шкільний ганок, спотворене обличчя Савиної матері. Навіть зовні хлопець став не той. Сірі розумні очі з червоними повіками горіли, мов у малярика, обличчя витяглось, аж почорніло.
Мишко не так близько узяв усе те до серця. Може тому, що, затисну- тий між людьми, він не бачив страти: ідучи з матір’ю, навіть не глянув на страшний ганок. Він не хотів на все те дивитись і не дивився. Може й тому, що був завжди натурою спокійною, розважливою.
Він думав про одне: наказ Василя Івановича, їхнього командира. Авторитет Василька ще більше зріс у його очах — адже ж його знав особисто найстарший серед партизанів і призначив командиром. Тепер Мишко був готовий іти за Васильком у вогонь і воду.
Побувавши в Тимка, помітив його пригнічений стан. І якщо раніше в такому випадку зневажав би хлопця, то тепер пройнявся до нього жалем. Розумів: допомогти треба Тимкові.
Надходив вечір, а Мишко нічого не міг вигадати. Не знав, яку знайти причину, щоб відпроситись у матері. Оселились вони в погрібнику. У погребі було вогко, холодно, але погрібник, вкопаний на третину в землю, був просторий, сухий і теплий. Міати принесла сюди соломи, постелила під сухою зеленкуватою стіною, і вони влаштувались тут жити.
Згодом прийняли до себе сусідку, ту саму, з якою ще вчора вранці мати розмовляла через дорогу. На подвір’ї в сусідки не лишилось нічого, не було навіть де сховатись від дощу. Зате вона дбайливо зберегла горшки, чавун відерний, миски, ложки і навіть великі дерев’яні ночви. Коли додати до цього велику торбину пшона, мішок гречаного борошна і три шматки старого, зжовклого сала,— вона здавалась багачкою проти Мишкової матері. Правда, на городі в матері теж було дещо закопане. Засліпило б тільки фашистам, щоб не побачили.
Тепер у погрібнику було тісно, людно, бо сусідка була не сама, а з двома дітьми, набагато меншими за Мишка, і сестрою, пристаркуватою дівкою. Було тихо й моторошно. Лише словом перекидались інколи, та й то пошепки. Прислухались до реву моторів, до дикого гику їздових, а головне — вслухались, чи не несе сюди чортяка котрого з гітлерівців.
Дощу зраділи: не лазитимуть здирці під дощем по подвір’ях. Та Мишкові думки були звернені на інше. Вже підійшов вечір, а він не знав, як вирватися з дому. Мати немов догадувалась про його намір і пильно стежила за хлопцем. Він намагався бути байдужим, недбалим. І вже коли настав критичний момент, з’явилась потрібна думка.
*
— Мамо! А Вірочка Савина плаче,— сказав він таким тоном, немов тільки це його й цікавило.
— Бідна дитина...
— Ніяк не хотіла мене відпустити — вчепилась за шию: бери та й бери.— Він скосив вичікувальний погляд на матір.
Його слова потрапили в ціль. Мати витерла сльозу,,серце їй краялось.
— То чому ж ти, синку, не взяв дитини? Вона ж так любить Мишка, сирітка,— сказала до сусідки.
— Піди забери, Мишку, дитину,— озвалась і собі добросерда сусідка,— бо, може, там і нагодувати нема чим.
— А нема.
— Забери і справді, синку.
Мишкові, власне, цього й треба було. Підвівся, нехотя взяв батько- вий плащ, ніби намагаючись усім своїм виглядом сказати: «Якби ви знали, як мені по дощу йти оце не хочеться».
— А як не віддадуть? — спинився в нерішучості на порозі.
•— То йди Додому.
— Це вже знаю, що Вірочка не відпустить,— зітхнув він.
Мати, здавалось, не почула цих слів. Тоді Мишко недбало, мов сам до себе, додав:
— Доведеться, мабуть, у Тимка ночувати.
Мати щось говорила, та Мишко грюкнув дверима і залопотів босими ногами по мокрій землі...
Вже зовсім стемніло, коли вони упросили Тимкову матір відпустити хлопця ночувати до Мишка.
— У нас просторо, тепло і мати галушки варить. Дуже просила...— умовляв Мишко.
Глянувши на змарніле обличчя сина, згадавши про те, що й погодувати його нічим, а тут підвертались хлопцеві гарячі галушки, мати тяжко зітхнула й відпустила сина.