Unknown полностью

Тільки тепер Вадик побачив, що луг густо вкрився копицями та навантаженими возами сіна.

— Сіно державі повеземо,— на ходу кинув йому розчервонілий Петро.— Веди свого коня — запрягати треба.

Вадик, Платон, Вірочка і Світлана влаштувались на возі сіна. Довга валка возів рушила по ледве помітній, зарослій шпоришем дорозі.

Вірочка міцно тримала на передньому возі прапор колгоспу.

Сонце схилялось до обрію, веселе, червоне, посміхалось привітно.

Поруч з возами йшли поважні косарі, десь голосно співав баян і лугом котилася луна.

Вадикові захотілось на повний голос продекламувати своГо вірша. Він навіть проговорив був перші слова, але потім зирнув на Платона і засоромився. «ІЦе подумає, що хвастаюсь», йому здавалось, ніби не на возі сіна він їде, а пливе на якомусь казково-величному кораблі. І хотілося одного, щоб побачив його оце зараз і Жорка-капітан, і Юра

Мельниченко, і Ганна Степанівна, і мати, і всі учні його класу. Йому зовсім було б не соромно перед ними.

Вадик уже розмріявся про свою зустріч з товаришами, Ганною Сте­панівною. Приїде — гербарій у школу занесе. Подарує в природничий кабінет, хай усі вивчають. Він може й пояснити, коли кому щось не­зрозуміло. А екзамен він складе на п’ять, хай Ганна Степанівна не турбується.

Він таки не втримався, прочитав свого вірша Платону.

Платон вислухав уважно, звернувся до дівчаток:

— Ось послухайте, якого вірша Вадик склав.

Дивлячись кудись удалину, за Дніпро, де в сизій позолоті купались безмежні ліси, Вадик проказав вірш дівчаткам.

Світлана аж у долоні сплеснула:

— Чудово!

Вона сяючими очима дивилася на брата.

— Треба в «Зірку» надіслати,— порадила Вірочка.

На цьому й порішили.

На подвір’ї пункту «Заготсіно» метушились люди. Вони швидко перебігали подвір’ям, сходились біля воріт.

Коли під’їхали до самих воріт, Вадик оглянувся назад. За їхнім возом тяглася нескінченна рухлива стрічка возів.

— Тпру! — голосно спинив коней Петро Семенович.— Здрастуйте, люди добрі! — привітався він з працівниками пункту.— Чи приймаєте гостей?

— Здрастуйте, Петре Семеновичу. Гостям, та ше таким дорогим, ми від щирого серця раді. Поздоровляємо, поздоровляємо вас, товариші! Цього року теж перші сіноздачу починаєте.

— Перші і закінчимо! Аякже! — вигукнув Макар Іванович.

До арки підходили колгоспники, як маків цвіт, висипали піонери.

Ворота відкрились, перша підвода рушила на подвір’я. Хтось за­плескав у долоні, його відразу ж підтримали піонери, зааплодували колгоспники.

Кожна підвода проходила через величезні ваги, а за хвилину вже була розвантажена, бо косарі прийшли сюди не лише, щоб по­бувати на урочистому святі, а й допомогти швидше розвантажити під­води.

Вадик спостерігав, як з кожним новим возом виростала гора сіна, і йому було радісно і тепло на душі.

— А хороше, що ми привезли першими. Правда, Платошо?

— Ну, безперечно. Чув же, що сказав завідувач пункту? Бути пер­шим — хороша звичка, радянська.

— А це добре сказано, правда ж?

— Ну, певно, що добре.

На землю повільно спадали вечірні сутінки.

У НІЧНОМУ

Правління колгоспу вирішило до жнив підправити коней. На всю ніч коней виводили на луки, в ті місця, де вже було зібрано сіно, але серед густих кущів залишилось багато трави. Коней доглядав дід Жарно- кльов.

Кожного вечора Платон, Вадик, Петро, а з ними ще невелика група піонерів сідали на коней і відводили їх у луг до діда Жарнокльова. А ранком приводили в село. Хлопці разом з дідом залишалися в лузі до ранку.

Несказано чудесно на луках у теплу зоряну літню ніч. Таких но­чей не забудеш потім ніколи, де б ти не був. Закриєш очі — і стане перед тобою безмежне небо, всіяне міріадами блискучих зірок, до твого слуху донесуться притишені чарівні звуки ночі, ти відчуєш неповторний аромат лугових квітів і трав, їдких випарів озерної твані.

Потріскують сухі гілки в багатті. Над всім лугом колишеться висока червона завіса. Хитаються, танцюють росяні кущі, схропують коні, чути, як ретельно скубуть вони траву. На озерах грайливо кахкають качки.

Вадик приліг під кущем оддалік від гурту. Він дивився в безмежну далину неба, де переливалися сріблястою зеленню далекі зірки, насто­рожено прислухався до голосу вечірнього лугу Час від часу над вухом хтось починав безперервно і набридливо тягти тоненьку нитку. Вадик не терпів комариного гудіння і люто починав махати над головою вила­маною з куща лапатою гілкою.

Комарі на хвилину замовкали, і тоді Вадик жадібно вбирав у себе різноманітні звуки пізнього вечора. Десь у Соколиному чогось жаха­лась і божевільно сміялась сова — ха-ха-ха! Хо-хо-хо! — відлунювався той скажений сміх у лісових нетрях, лякав пташок у лугових кущах. Поступово затихали їх голоси, все тихішими і несміливими ставали ко­роткі посвисти. Згодом вже жодна пташка не озивалася в лузі. Тільки десь поблизу безперервно дирчав козодой.

Вадика покликали до гурту. Він неохоче звівся на ноги і підійшов до вогнища.

— Ех, нема, Петре, твого Османа,— удавано зітхає Лесик, а Петро сердиться, примружує очі. Він ще кілька разів притягав собаку в луг, але той і не думав полювати на качок.