— Ти б краще голубом матері листа переслав,— коле він Лесика.
З Дніпра доноситься гудок пароплава, чути, як в селі відбивають
в сталеву рейку години. Над багаттям стрілою пронісся якийсь птах, перелякано затріпотів крильми, тужно зойкнув і блискавкою зник у темряві.
У вогні печеться картопля. Дід Жарнокльов, покрекчуючи, запалює люльку, покашлює, готуючись розповідати щось цікаве. О, було що розповісти дідові: життя прожив —- не ниву перейшов. Колгоспні коні доглядає з того часу, як у Соколиному колгосп організувався. Під час
війни евакуювався разом з колгоспною худобою, десь аж за Волгою доглядав соколинських коней і корів.
Вадик помітив, що дід Микола рідко коли мовчав. Чи то був у гурті, чи сам, все одно щось говорив. Мабуть, не вмів інакше дід і думати, як тільки вголос. Він і з кіньми говорив, немов вони його могли зрозуміти.
— Отож стоїш, вовче м’ясо, мотаєш головою,— звертався він до якоїсь коняки.— Ось побачиш, так голодна і підеш у голоблі... Згадаєш тоді моє слово, та пізно буде.
Відіб’ється котрась коняка чи піде кудись вбік від гурту — дід незлобиво погукує:
— А куди ж то тебе понесло, вовк би тебе з’їв!
Дуже часто дід згадував вовків. Сьогодні цілий вечір тільки про них і розмови було.
— Нема тепер вовків,— говорив дід Микола.— Так що спокійно можна спати. А колись, пам’ятаю, як ще малим був та у нічне їздили, то за всю ніч і очей не зведеш. Так і дивись, щоб лошати не потягли сіроманці. Дуже вони ласі до лошат.
Вадик слухає, затамувавши подих. Він недавно прочитав книжку Жюль Верна «Діти капітана Гранта», і в його уяві зараз особливо яскраво постала картина нападу вовчої зграї на мандрівників. Думав тоді — вигадка, а, бач, дід Жарнокльов які речі розповідає...
А дід Микола розповідав про такі речі, яких і в Жюль Верна не зустрінеш.
— Пам’ятаю, вивели ми якось коней у луг весною. Ще тільки- тільки вода ввійшла в береги. Трава піднялась висока, соковита. Ну, коні собі в болотянці бовтаються, комиш скубуть, а ми ось так, як і зараз, біля вогнища. Сиди-мо, говоримо, борюкаємось. А потім кожен до своєї коняки. Одноосібно тоді жили, гурту не тримались. В мого батька була кобила — одні ребра, ледве визимувала без сіна, а під нею жеребчик був як намальований. Дуже втішне було лошатко. Я його любив, як око беріг. І ось чую крізь сон: заіржала моя кобилка. Прокидаюсь я, а вона біля мене стоїть, перелякано лошатко головою прикриває. Дивлюсь я, а їх двоє, як лошаки здоровенні, з боків заходять.
Всі уважно слухали, тільки Петро, оглянувши товаришів, лукаво посміхнувся і непомітно відійшов од вогнища.
Вогнище пригасло, дотлівали жарини, покривались сизим попелом. Ще яскравіше заблистіли над головою зорі, подихнув холодний вітрець, дико розсміялася сова в Соколиному...
Дід Жарнокльов аж на коліна став:
— Схопився я на ноги та давай кричати: тю-ги, тю-у-ги! — а вони хоч би тобі що, ніби й не до них то стосується. Що, думаю, робити?
— А хлопців покликати? — підказав Платон.
— Еге, хлопців. Кликав. Та хто ж піде? Почули, що вовки — кожен до своєї конячки, вуздечку на морду та й додому.
У Вадика гнівно блиснули ойі.
— Боягузи нещасні,— голосно випалив він.
Дід Микола ніби й не почув цього і продовжував далі:
— В руках у мене одна вуздечка, а в кишені коробка сірників. Але ж вогнище відразу не розпалиш? А вони притьмом лізуть, одного я навіть вуздечкою потягнув по спині. Той відскочив, так другий лізе. Я й цього вуздечкою, а він, чортове м’ясо, зубами за вуздечку,— держить не випускає. Е, відразу я зметикував, що він надумав — цей вуздечку триматиме, а той з лошам розправиться. Тут я, на що вже не боявся вовків, а й то, по правді казати, спочатку був розгубився. А потім таки опам’ятався, покликав кобилу (а вона слухняна була!). Ось вона як обернеться та як ударить того вовка копитами — сажнів за п’ять відлетів, клятий. А я тоді швидше давай сірники терти...
Вадик хоч і уявляв собі яскраво цей нерівний поєдинок з нахабними вовками, але почав потроху сумніватись: чи не було в цьому оповіданні жюльвернівської вигадки? І він перебив діда:
— А де ж тепер поділися вовки?
— Тепер? Та тепер і місця для них тут придатного немає. За Дніпром ще є, а в нас уже рідко коли побачиш. Хіба з-за Дніпра мисливці переженуть якого...
Вадик хотів ще щось запитати, але саме в цей час недалеко в кущах почулось якесь вовтузіння. Тріснула гілка, захитались кущі. Потім почулось несміливе протяжне виття.
Всі насторожились. Навіть дід Микола так і застиг. Вадикові здалося, що все те йому причулося. А на землю впала темна ніч, жарини вже зовсім перетліли. Тільки тепер помітили, що небо затягнули хмари,, чиясь незрима рука зібрала всі до останньої зірки.
Виття повторилось.
— Ти диви,— пробурмотів дід Жарнокльов,— про вовка помовка, а він легкий на спомині...
Хлопці сиділи непорушно, вдивляючись у темряву. Вадик зрозумів: в кущах був справді вовк.
Першим на ноги схопився Платон. За ним Лесь і Вадик. Навшпиньках зробили кілька кроків у напрямі кущів.
З кущів, хижо світячи великими білими очима, виповз страшний
звір.