Хлопці відступили до діда. А він дивився в темряву і тремтячими руками підкидав хмиз на вогнище.
— Таки вовчисько, кат би його побрав. Жаль, що немає рушниці, а то б...
Вадик згадав про колгоспних коней. Тут у кущах паслось багато лошаток, і хтозна-якої шкоди міг заподіяти цей вовчисько колгоспові. Мабуть, опам’ятався і дід Микола.
— Тю-у-ги! — крикнув дід.
— Тю-ги! — закричали тремтячими голосами діти.
Вадик схопив з вогнища головешку, змахнув нею в повітрі.
— Чого боятись! Пішли на вовка!
■
— Пішли на вовка! — підтримав його Платон. Плече в плече вони рушили на звіра.
— Тю-у-ги! — крикнули хором.
І це подіяло на вовка. Він перелякано покотився під кущ, весь затрясся і... закахикав, не в силі сміятися.
— Та це ж Петро! — першим здогадався Платон.
Петро, червоний від задоволення і сміху, підійшов до вогнища, що тільки-но спалахнуло, його плечі були покриті вивернутим дідовим кожухом, а до кашкета прикріплені два шматки трухлого дерева. То воно й світило в темряві, нагадуючи хижі вовчі очі.
В сивих густих вусах ховав усмішку дід Микола. Вже тільки згодом, коли хлопці трохи пересміялись, він сказав:
— Щастя твоє, хлопче, що не було в мене ружжа. А то була б тобі за такі жарти вовча честь...
Мабуть, до самого ранку сміялися б хлопці, якби дід Жарнокльов не охолодив їх своїм повідомленням:
— Ану досить хихотіти. Не бачите — гроза йде.
Тільки тепер хлопці замовкли і оглянулись навколо. З Дніпра підіймалася важка чорна стіна, її помітно було навіть серед ночі. Десь удалині густо, майже безперервно грали блискавки.
— Сідайте на коней і гайда в село! — наказав дід.
Хлопцям не треба було повторяти. Вони кинулись у кущі за кіньми. А блискавки вдалині грали все яскравіше, все грізніше насувала важка хмара, і далеким лелечаним клекотом перекочувались безперервні громи.
Незабаром застугоніли кінські копита в притишеному лузі. Один дід Жарнокльов лишився, щоб сам на сам зустріти сердиту літню грозу.
БИТВА НА ГРЕБЛІ
Тиміш не встиг задрімати. Він пізно повернувся із станції, трохи посидів над книжками. Завтра треба рано вставати. Хотів швидше заснути, а сон, мов навмисне, не приходив, його турбували різні думки. Сьогодні в інституті почалася сесія. Хотілося днів через десять пустити станцію і хоч на кінець сесії поїхати. Крім того, його не на жарт турбувала гребля. Вода в озері все прибувала — ще чверть, ще півметра, і вона може обійти греблю, хлинути в річку. Кілька разів звертався до Мирончука, той дав наказа завгоспу, а Макар Іванович знав своє — завтра! Все на завтра та на завтра! Трохи, мовляв, підтягнемо косовицю, а там і за греблю, не візьме її дідько... Ех, цей Макар Іванович!
Немигаючими очима дивився Тиміш у чорний квадрат вікна, але не відразу помітив якісь підозрілі спалахи.
Тоді схопився з ліжка, підійшов до вікна. За Дніпром грали блискавки,— жовтуватобагряні, ледве помітні. Тиміш не раз в своєму житті бачив такі спалахи, знав, передвісником чого вони були.
Швидко вдягнувся, вибіг на подвір’я. З лугу тягло прохолодою. В небі жодної зірки, з-за Дніпра вставала важка хмара. Грали багрянці, щось безперервно і грізно гуло вдалині.
Здавило за серце. Не роздумуючи, подався на станцію. Вже проминувши Мирончукову хату, враз вирішив повернутись, розбудити голову.
На стук у вікно ніхто не відгукнувся. Тимофію здалося, що даремно проходять не хвилини, а години. Він постукав сильніше, тривожніше.
— Хто там?
— Біда, Петре Семеновичу.
— Яка біда! Хто там?
— Та це я — Тиміш. Гроза насувається.
—- Гроза?
На хвилину все замовкло, потім дзвякнув засув, увесь у білому на ганок вийшов Мирончук.
— Гроза, кажеш?
— Боюсь я, коли буря здійметься, може хлинути через греблю...
— Хіба нічого не зробили на греблі? — роздратовано запитав голова, пильно вдивляючись у жовтуваті спалахи горобиної ночі.
— Ви ж знаєте Макара Івановича.
— Глуха тетеря! Поки не штовхнеш носом, ніколи не зробить! — сердито бубонів голова, ретельно пригладжуючи скуйовджену чуприну.
— Ну, я пішов,— озвався Тиміш.
— йди, Тимоше. Я зараз — тільки вдягнуся.
В озері тихо, але грізно шепотіла вода. Густі дрібні хвилі зухвало лизали стінку греблі, немов хотіли прорватись через стіну і ринути на волю. Тиміш, світячи кишеньковим ліхтариком, пройшов по греблі, зупинився на другому березі, йому здалося, що вода вже зробила своє підле діло, бо під ногами плюскотіли хвилі. Гребля була ще ціла, але вода піднялася ще вище, вже заповзла в одному місці на самий верх греблі. Досить тільки піднятись добрій бурі, кинути важкими хвилями— і греблю прорве, вода лине з озера в річку.
Треба було негайно підіймати весь колгосп.
Важко дихаючи, напружуючи всі зусилля, Тиміш біг у село. Вже добігав до двору Мирончука, коли почулося по' вулиці лунке гупотіння. З темряви вирвалося кілька вершників. Мимоволі спинився.
— Хто їде?
— Це ви, Тимоше Івановичу? — озвався Петро. Він одразу впізнав по голосу секретаря комсомольської організації.
Петро спинився. До нього під’їздили інші.
— Це добре, що ви привели коней...
— Нас дід Жарнокльов відіслав...