Впали перші краплини дощу. Безперервні спалахи блискавок одним крилом повисли над Соколиним. В небі вуркотіло глухо, але грізно, застережливо.
— Петре! Мчись негайно в МТС. Скажеш Михайлу Платоновичу, що гребля в небезпеці. Хай зараз же приїздить машинами.
Петро довго не роздумував. Пугою оперезав коня по спині, той якусь мить покрутився на місці, потім стрілою рвонув, захитався в світлі тремтливих спалахів, полетів вулицею.
Над селом повис густий тривожний дзвін рейки. На колгоспний двір збігалися люди, з відрами, сокирами й баграми, тривожно оглядались навколо, запитували:
— Що трапилось?
— Де горить?
З лугу налетів скажений порив вітру, закрутив піском, до землі пригнув дерева. Зашуміло, посивіло враз над лугом. Грізніше завуркотів грім, сипонуло густо великими холодними краплями дощу.
Колгоспники поспішно запрягали коней.
Прибіг Макар Іванович.
— Ну, дочекалися, товаришу завгосп,— сердито зустрів його Тиміш.
— А так, так, гроза буде люта.
На завгоспа накинувся голова:
— Ось прорве греблю — буде тоді «люта». Вам сто разів одне й те ж треба говорити. М’ялись та терлись — ось і дочекалися!
— Хто ж міг думати,— руками розвів завгосп. Потім з надією в голосі:—А може, воно той... пронесе. Може, витримає?
Тиміш уже командував:
— З лопатами —- на греблю.
Петро Семенович розпорядився взяти всі мішки з комори.
— А жнива ж! Жнива! — схопився за голову Макар Іванович.
Тиміш взяв за плечі Вірочку.
— Вірусь! Організуй піонерів, ідіть по хатах. Мішки треба, розумієш, Вірочко?
То вириваючись під час спалахів з темряви, то зникаючи в чорній завісі ночі й дощу з-перед очей, у воротях захиталась постать сторожа електростанції.
— Гей! Лю-ю-ди! Вода! Греблю прорвало!
На якусь мить всі забтигли від несподіванки. З оціпеніння вивів голос Мирончука:
— На станцію! Всі — на станцію!
— Мішки! Більше мішків! — надриваючись, вигукнув Тимофій.
Піонери перебігали від хати до хати.
У Вадика вже було з десяток мішків, коли він зайшов до крайньої хати.
Двері відкрила жінка.
— Греблю прорвало, тьотю! Дайте мішків.
— Мішків?
— Мішків. Скільки можете...
— Тож немає порожніх. Треба зерно висипати.
І заклопотано гукнула в кімнату:
— Сидоре! Та встань-бо, допоможи.
— Я допоможу, тьотю,— визвався Вадик.
— Е, що ти. Сидоре!
У дверях з’явилася висока постать в білому.
— Що таке? Спати не дають...— незадоволено пробурчав сонним голосом парубок. Це був ніхто інший, як Сидір Голоштанько.
З ненавистю дивився хлопець на незграбну постать Голоштанька. Всі біля греблі, всі станцію рятують, а Голоштанько спить.
Незадоволено почмихуючи, Сидір перепитав матір:
— Для чого будили?
— Мішки допоможи звільнити.
— Для чого?
— Греблю прорвало.
— Яку греблю? ■— насторожився Сидір.
— На електростанції... яку ж,— докірливо озвався Вадик.
— А, це ти, Вадику? На якій електростанції? Скажіть толком.
— Толком же тобі й говорять.
Тільки тепер, мабуть, дійшло до Сидора. Забувши про мішки, він кинувся в хату, швидко вдягнув верхній одяг і прожогом вилетів з сіней.
Вадик допоміг Сидоровій матері звільнити від зерна кілька мішків, і хвилин через десять хлопець мчав з мішками до станції.
Дощ трохи почав ущухати, але пориви вітру, здавалось, ставали з кожною хвилиною все грізнішими й грізнішими.
Коли хлопець добігав до греблі, він почув позаду рев моторів. Оглянувся і побачив, що з-за рогу вулиці повернула машина, освітивши сліпучобілими фарами весь вигін перед греблею.
На греблі вперед і назад, один за одним бігали люди. Хтось, намагаючись перекричати скажені завивання вітру, командував хриплим голосом.
З лівого боку греблі вирувала і пінилась вода, ревіла і клекотіла грізна пінява лавина.
— Куди мішки? — закричав Вадим.
— Давай сюди,— озвався хтось.
Хлопець і не помітив, як з його плечей схопили обважнілі мокрі мішки. Тільки коли позбувся ноші, відчув, як ниють плечі, а в пальцях рук враз забігали неприємні лоскітливі мурашки.
Підійшовши ближче, Вадик побачив, що по греблі люди снували недаремно. Кожен тяг у страшну прірву мішок з землею, камінь або дерево. Важкі колоди несли втрьох або й учотирьох, мішки мокрої землі ледве підіймали двоє. Та ось повз нього, застережливо гукнувши комусь заповзятим голосом, майже бігцем промчав високий парубок з мішком на плечах. Вадим впізнав Сидора Голоштанька.
Задивився на його сильну, напружену в нерівній боротьбі із стихією постать і задирливо кинув услід:
— Оце правильно.
Він навіть забув про те, що ще півгодини тому бачив Голоштанька заспаним і до всього байдужим.
СПРАВЕДЛИВИЙ ДОКІР
Якось Вірочка сказала:
— А в МТС прибули нові комбайни. Давайте підемо до Михайла Платоновича...
Вадик відповів недбало:
— Подумаєш, яка дивина — комбайн! У нашому місті завод є комбайновий. Там їх сотнями випускають...
А Вірочку цікавило своє:
— Інтересно, скільки ж комбайнів нашому колгоспу дасть на жнива Михайло Платонович.
Соколинська МТС обслуговувала вісім укрупнених колгоспів. І тому навіть Вірочку турбувало, скільки ж машин направить директор на поля колгоспу імені Сталіна.