Другого дня Вірочка запропонувала Вадику й Світлані піти з нею в МТС. Вадика хоч і тягло на річку, але він погодився. В їхньому місті є комбайновий завод, а близько бачити комбайна йому не доводилось.
Вони вийшли за село. Вдалині, аж під селом Голобинкою виднілися довгі будівлі, вкриті червоною черепицею. МТС звалась Соколинською, бо село Голобинка невеличке, до того ж минулого року голобинський колгосп об’єднався з соколинським і тепер в Голобинці було розташовано п’яту бригаду колгоспу імені Сталіна.
Вадик вже давненько не виходив у поле — весь час був на косовиці — і тепер аж рота розкрив від подиву. Поле було зовсім не таким, як він його побачив уперше.
Жито вже зовсім пополовіло, важко схиляло до низу налите зерном колосся. На пшеницю спала легка позолота, чотиригранне зубчасте колосся набубнявіло, загрозливо націлювалось в усі боки гострими голками.
По другий бік дороги — величезний лан картоплі. Кожен кущ вкрився білими та рожевими квіточками. Тільки кукурудза стояла сизо-зелена, висока, як гай.
Вадикові здалося, шо МТС зовсім близько, як кажуть, рукою подати. Але у них вже притомилися ноги, а МТС, здавалось, не наблизилась і на кілометр. Вже Світлана встигла запитати Вірочку про все, що її цікавило, встигла поскаржитися на нестерпну спеку, на довгу, довгу дорогу.
Вірочка, правда, розважала:
— Хіба це так далеко? Воно ж зовсім близько. Це тобі, Світланко, від незвички. Правда ж, Вадику, недалеко?
Вадик був згодний з сестрою, але чомусь підтримав Вірочку:
— Дурниці! Тут кілометрів три. Граючи у футбол, хіба ж стільки пробігаєш?
— Ми звикли ходити до МТС,— виправдувалась Вірочка.
Вона все ж запропонувала відпочити. Світлана обважнілим снопом упала під кущі кукурудзи за канавою. Біля неї присіла Вірочка, а Вадик, хоч теж хотів сісти, стояв, пильно розглядаючи початок кукурудзи.
Вірочка розповідала:
— У нас у школі є технічний гурток. Ми сільськогосподарські машини вивчаємо. Ми дуже-дуже цим цікавимось. Бо справді, хіба то добре, коли, живучи в колгоспі, під боком МТС, машин не знатимемо? А може, я комбайнером хочу бути? Правда ж? Або трактористкою. А коли й не трактористкою і не комбайнером, то хіба погано, коли знаєш машини? Правда ж? Бо коли треба буде стати, наприклад, комбайнером... То ж недобре, коли не зможеш. Ми навіть про це в газету писали...
— І надрукували? — стрепенувся Вадик.
— Звичайно надрукували.
Вадик лишився задоволеним. Він думав про те, що слід надіслати в редакцію свого вірша, але сумнівався, чи надрукують.
А Світлана допитувалась:
— А вам в МТС показують машини?
— Ми кожного тижня ходимо до МТС. Взимку цікаво, коли трактори ремонтують. Тоді всі частини можна побачити. І з чого складається мотор і задній міст. Я вже весь трактор знаю. І автомашину. В мене є такий зошит — ось я покажу, коли повернемось,— там у мене все записано і всі деталі накреслені.
— А хто вам розповідає?
— В школі — учитель Іван Макарович, він фізику в нас викладає. Іван Макарович геть усі машини знає. А коли в МТС приходимо, то або старший механік Василь Михайлович, або й сам Мшхайло Платонович.
Про Михайла Платоновича Вадик уже чув не раз, навіть був зустрівся з ним під час рятування електростанції, але, який він, так і не роздивився. І тому, йдучи в МТС, він найбільше хотів познайомитися з директором.
Відпочивши, пішли далі. Вадик ішов посеред дороги, йому подобалось розгрібати босими ногами гарячий, м’який, як борошно, дорожній пил. Позад нього здіймалася курява, і дівчатка поспішили вперед, залишивши хлопця далеко позаду.
Не помітили, як і дійшли до емтеесівського подвір’я. Високий дощаний паркан з’явився відразу ж за стіною густої кукурудзи. За парканом довгі будівлі: майстерні, гаражі, навіси для різних машин і сільськогосподарського реманенту.
Вірочка і Світлана відразу ж прилипли до щілин у паркані. Потім Вірочка оглянулася на хлопця і енергійно замахала рукою. її чорні оченята блищали захоплено. Вадим не витримав, підбіг до паркана.
На широченному подвір’ї стояло безліч різних машин. Тут були і жниварки, і молотарки, і сівалки. Але Вадику кинулись у вічі новенькі яскравосині комбайни «Сталінець». Вони стояли вряд, вилискували проти сонця. А два, один за одним, кружляли по двору. Посеред двору стояв гурт людей.
— Самохідні! — захоплювалася Вірочка.— Дивіться, які красуні.
Вадику машини теж дуже сподобалися, він не міг відвести від них очей, та як людина знаюча недбало кинув:
— У нас їх не стільки можна побачити.
Вірочка відхилилась од паркана.
— А ви часто буваєте на заводі?
І, не чекаючи відповіді, вона розмріялась:
— Як би я хотіла потрапити на справжній завод! Та ще й на той, де комбайни виробляють. А у вас є технічні гуртки?
— Ну ясно, що є,— ніби тільки й чекала цього запитання Світлана.— Я в гуртку...
Вадик мовчав. Йому не хотілось розчарувати Вірочку. Його не цікавив технічний гурток.
— А ти, Вадику, теж у гуртку?
— Я? Ну зрозуміло. Тільки у... футбольному.
— У футбольному? — зробила великі очі Вірочка.— А в технічному?
— В нашій школі у два гуртки відразу не записують,— винувато опустив униз очі хлопець.