— Але ж футбол... там же багато думати не треба. А на заводі ти був?
Вірочка запитала це таким тоном, ніби вже здогадувалась, що не
був Вадик і на комбайновому заводі.
— На якому? — тихо спитав хлопець.
— А я була,— вихопилась Світлана.— Ми екскурсією ходили. Я бачила, як комбайни роблять...
— А в нас тоді репетиція була,— спробував був виправдатись Вадик.
— І ти не був на заводі?
— Там, де мама працює? Там був.
— А де комбайни роблять?
— На тому? На тому — ні.
Вірочка здивовано глянула на хлопця.
— Туди далеко їхати. Цілу годину трамваєм,— пробурмотів він.
Та Вірочку це не переконало.
— А я й пішки б пішла. Хіба ж можна не знати? Жити біля заводу і не знати, як машини робляться? Ну, це все одно, якби я не знала, як росте жито або картопляна щоках у Вірочки від хвилювання навіть з’явились рожеві плями.
— А я знаю... я була... я бачила... я...
Світлана, виправдуючи себе, безпричинно червоніла. їй було соромно за брата.
Вадик потупився і мовчав. Віроччині слова звучали для нього серйозним докором і докором справедливим. Він це добре розумів. Адже багато учнів їхньої школи вивчали машини, цікавились заводом по-справжньому, не так, як він...
— Ні, це дуже погано, що ти не знаєш, як виробляють комбайни.
Вірочка замовкла і надула свої пухлі губи. В неї був такий вигляд, ніби її щойно хтось тяжко образив.
ДИРЕКТОР МТС
— Михайле Платоновичу! — радісно блиснула оченятами Вірочка, що, мабуть, уже й забула про неприємну розмову.— Пішли швидше!
Вони зайшли на подвір’я МТС.
Один з комбайнів зупинився серед двору, і його відразу ж оточив гурт людей. Хтось виліз східцями до комбайнера, інші прислухались до шуму мотора.
Вадик знав, що Михайло Платонович — це колишній комісар партизанського загону, а тепер директор МТС. Він дуже багато чув про цю людину і тому хотів якнайшвидше довідатись, хто ж серед цих людей директор. Уважно оглядав присутніх. Ось цей чубатий, в синьому засмальцьованому комбінезоні, що для чогось пробує пасок — це, безперечно, не директор. Молодий дуже, хто його слухатиме. А може, цей, з довгими присмаленими цигаркою вусами, в сірому в смужку костюмі, з полотняним портфелем під рукою? Ні, напевно не директор, бо хіба ж у директора буде такий портфель? Він пригадав директора заводу і його портфель. Далеко цьому портфелеві до директорського. Схилився біля комбайна і ще один чоловік в шкіряному фартусі, з чорними плямами сажі на обличчі. Це, мабуть, коваль. Порались біля машини й інші хлопці, але то вже певно не директори, бо комсомольського віку юнаки.
А тимчасом діти підійшли і зупинились біля самої машини. Важка і красива, вона здригалась, мов баский кінь після галопу.
Вірочка стала проти східців, що вели до комбайнерського штурвала, і, закрившись долонею від сонця, вичікувально дивилась угору. Вадик відразу зрозумів, що директор на мостику.
До них обернувся круглолиций огрядний чоловік в легенькому парусиновому костюмі, його біляве волосся кучерявилося і поблискувало сивиною. Пронизливі сірі очі його, спинившись на Вірочці, враз звузились, обличчя покрилось густими ледве помітними зморшками. Він посміхнувся:
— А, славним партизанам і партизанкам привіт! Як живеш, парти- заночко? Давно-давно щось у нас ти не бувала. Куди ж воно годиться таке — старих друзів забувати?
Він спускався східцями, витираючи хустинкою руки.
— Ну, здрастуй, партизаночко,— протягнув їй, мов дорослій, руку директор, а Вадик тільки здивовано дивився.
— Здрастуйте, Михайле Платоновичу... а я, а ми... прийшли. Комбайни у вас нові...
І Вірочка повела рукою по подвір’ю, милуючись новенькими машинами. ,
— У нас багато чого нового. Але швидко ти, мабуть, забудеш до нас і стежку...
І Вадик ніяк не міг зрозуміти: жартує директор чи серйозно дорікає Вірочці.
— Ой Михайле Платоновичу, я ж збиралася... весь час збиралася...
— Збір не в рахунок.
— Так у нас же стільки роботи. Косовиця — раз, електростанцію закінчуємо — два, до збиральної готуємось — три. Ну, хоч візьми та й розірвись натроє.
Вадик помітив, що всі присутні з поблажливими посмішками слухають дівчинку. І йому стало і радісно за Вірочку, і завидки взяли — його так ніхто ніколи не слухав...
Дівчинка, нарешті, згадала про своїх супутників.
— А це, Михайле Платоновичу, наші гості — Вадик і Світлана. Вони до осені будуть у нас. А в їхньому місті комбайни виробляють.
Вадик зблід, а потім почервонів, як буряк. Ну, ці дівчата! Обов’язково вихопиться з чим не треба. Він був упевнений, що зараз директор обов’язково запитає, як робляться ці комбайни. А що він йому скаже?
Та Михайло Платонович, на щастя, про комбайни не запитав. Він тільки поцікавився:
— Ну що ж, подобається вам у Соколиному? Вірочка не кривдить?
І Вадику, і Світлані враз стало весело. Вони зиркнули на Вірочку
і розсміялися.
— Тут сміх буде поганий, коли Вірочка за вас візьметься. Наша партизанка, коли непорядок, спуску не дасть. Вірно, Вірочко?
— Вірно! — сміючись згодилась дівчинка.— Але і Світлана, і Вадик — піонери, і вони дуже активно працюють у нашій дружині.
Вона знову зацікавилась комбайнами.
— Самохідні?