— Самохідні. Бачиш, які красуні. Не ходять, а літають. Ну, а твої ж піонери ще не забули машини?
— Знають.
— А ти, мабуть, і забула?
Вірочка тільки хмикнула.
— Ну, як це зветься?
Михайло Платонович обходив комбайн і доторкувався рукою до різних частин машини.
— Хедер.
— Правильно. А з чого складається?
Вірочка завагалась. Важко було спочатку визначити, чи вона згадує, чи, може, просто не зважується почати. Але згодом заговорила. Впевнено, голосно, немов на уроці. Вадик тільки поглянув на Світлану і нічого не сказав.
— Молодець, партизанко,— похвалив директор.— Виростай швидше — комбайнером будеш. Чи, може, зараз віддамо наказа? А, Страто- новичу? — звернувся він до дідуся з полотняним портфелем.
— А можна, можна,— закивав головою дідусь і для чогось навіть переклав портфель під другу руку.— Комбайнери нам потрібні.
— Що ж мовчиш, красуне? Чи не охота бути комбайнером?
Вірочка глянула в очі директорові:
— Я дуже б хотіла бути комбайнером. Але коли виросту, виїду з Соколиного...
— Т-туди к дідьку! — розчаровано пробурмотів дідусь.
— Куди ж це? — зацікавився Михайло Платонович.
— В Сталінград. Я хочу земляним снарядом керувати. От машина!
— Машина чудова. Але поки виростеш, будівництво в Сталін- граді закінчиться.
— То в іншому місці почнеться.
— Та то правда.
— А я тобі радив би у сільськогосподарський інститут. Теж професія — одна з кращих...— втрутився знову дідусь.
І раптом звернув зовсім на інше. Він запитав у директора:
— То як, товаришу директор, запишемо? Готовий до збиральної? — 1 він ткнув олівцем у блискучий бік комбайна.
— Хоч сьогодні в поле.
— Давай! — скомандував чубатий, що виявився ніким іншим як Василем Михайловичем, старшим механіком МТС.
Зревнув мотор, завертілись колеса й коліщата, закрутилися лопаті хедера. Схитнувшись, комбайн відплив і за хвилину спинився поруч з іншими.
У дворі закружили два інші комбайни. Михайло Платонович дивився на них, не зводячи очей, говорив до Вірочки:
—• Красиво? А ось дозріють хліба та пустимо їх у поле — отоді буде... Правда?
Вірочка в знак згоди тільки кивнула головою. її цікавило інше:
— А в нашому колгоспі скільки працюватиме?
Михайло Платонович узяв дівчинку за носа:
— То ти до мене в розвідку? Від Петра Семеновича?
Вірочка писнула, вирвалась:
— А я не від Петра Семеновича.
— А від кого ж?
— Я сама від себе.
— Так-таки й від себе? Ну, гаразд. Трьох вистачить? •
— Самохідних?
— Ну, вже й самохідних. Один самохідний, а два тракторних.
— Е, ні, Михайле Платоновичу! Мало!
— А в нас і старі, як нові. Ось бачиш, які стоять — відремонтовані, пофарбовані, як новенькі.
— А ви бачили, який у нас урожай? Жито яке? А пшениця? Ми ж її ще й пропололи. А коли не зібрати своєчасно, зерно висиплеться. Знаєте що, Михайле Платоновичу? — заговорила враз тихіше Вірочка.— Хай буде — два» нових і два старих.
— Ну й Вірочка,— сказав суворо директор.— Я не знаю, що з тебе вийде. Хіба ж можна бути таким місцевим патріотом? Лише про одне Соколине й думаєш...
— А в нас не тільки Соколине. У нас і Голобинці. Ми ж укрупнені...
— Укрупнені-то укрупнені. Я це знаю. Але ж у вас один колгосп, а в мене вісім. І всі укрупнені.
Вірочка так глянула на Михайла Платоновича, ніби тільки оце вперше почула, що існує на світі не один Соколинський колгосп, а ще й багато інших.
— То ви напишіть, щоб ще прислали комбайнів,— порадила вона директорові.
Михайло Платонович аж за боки взявся.
— Ох і Вірочка, ох і партизаночка. Комбайн ти добре вивчила, а Конституцію нашу, мабуть, ти слабо знаєш.
— А ми вчитимемо Конституцію тільки в сьомому класі.
— Тож-то. Ти ж знаєш, що в нас господарство планове. І МТС у нас не тільки одна Соколинська. В нас тисячі МТС, і кожній держава дає і трактори і комбайни. Цього року дали дев’ять, а в наступному дадуть більше...
Вірочка подумала-подумала, а потім наказала Вадику:
— Ти, Вадику, піди на завод і скажи, щоб там більше комбайнів випускали. Жито ж може висипатись.
— Не висиплеться,— запевнив її Михайло Платонович.-— Днів за п’ять зберемо. Пустимо комбайни, жниварки — все зберемо, Вірочко. Ти дивись тільки, щоб колоски не лишились в полі. Це вже твоя справа.
— Ну за колоски, будьте певні, Михайле Платоновичу. Тут ми відповідаємо.
Вадик і Світлана за весь час не промовили й слова. Михайло Платонович, мабуть, бачив, що вони почувають себе серед нових знайомих не цілком звично, і не турбував їх. Тільки запитав, чи довго будуть ще в Соколиному, і дорікнув, що до нього завітали вперше. Та й то знову все звернув на Вірочку.
— Це ти, партизанко, в усьому винна. Сама не заходиш, і інших не допускаєш.
І Вадик щиро пожалкував, що не познайомився з директором раніше. Михайло Платонович йому дуже сподобався.
Михайла Платоновича покликали до телефону. Через хвилину він вийшов з контори весь сяючий, гукнув:
— Петре, заводь машину.
І потім до дітей:
— В Соколине зараз поїдемо. Тимофій ваш станцію закінчив. Такі- то в нас справи.
СВЯТО