Вже після сніданку, хоч все мало початися тільки о третій годині, в Соколиному творилося щось незвичайне. Люди, старі й малі, по-святковому вдягнені, потоком пливли на берег, до електростанції. По широкій вулиці імені капітана Акимова, здіймаючи шум і куряву, проноси-
лись одна за одною грузові і легкові автомашини, кінні запряжки. На бортах машин — червоні полотнища, над головами людей, в білих, червоних, голубих хусточках, у капелюхах, кашкетах, вітер розвівав червоні прапори. Дуги підвід були густо обвиті червоними поясами та вишитими рушниками, мов на весіллі. Заливались баяни, співали акордеони. То на свято в Соколине з’їздились гості з району та сусідніх колгоспів.
Свято пуску гідроелектростанції в Соколиному збіглося із святом пісні й танцю. Перш ніж гуртківці Соколиного покажуть свою самодіяльність у районі, було вирішено продивитись всі номери у себе в селі. На свято пуску електростанції прибув із райцентра на двох автомашинах духовий оркестр.
Нічого не було в тому дивного, що Вадик і Платон були біля станції мало не найпершими. Цілу ніч Тиміш із своїми комсомольцями не виходив із станції. Наводили святковий порядок: чистили, шліфували, мили. От тільки їх і не випередили хлоп'ята.
Підійшовши до станції, хлопці спинились вражені. На будинку електростанції і на греблі красувались лозунги. То ж вони разом з Лесиком і Петром намалювали їх учора.
«Слава великій Комуністичній партії Радянського Союзу!» — прочитали хлопці, ніби вперше побачивши ті слова, які тільки вчора вимальовували по букві.
Високо вгорі над станцією — червоний прапор і червона зірка. Біля станції нашвидку збитий широкий поміст. На помості стояв довгий стіл, засланий червоною скатеркою, стільці і трибуна для виступаючих. Звечора нічого цього не було.
— І коли тільки вони встигли? — дивувався Платон.
— Це все Тимофій Іванович,— здогадався Вадик, і в словах його звучала гордість за Тимоша.
З-за Соколиного підіймалось гаряче сонце. Від дерев падали довгі тіні аж ген на будинок станції, досягали середини озера, на якому, мов на парад, чепурились та вимивались колгоспні качки й гуси. Червоний кумач в тіні здавався ще червонішим, а живі квіти на столі в графинах виблискували росою.
Хлопці стояли мов заворожені, боячись ступити на старанно розрівняний пісок.
Весь берег зацвів червоними і білими хустками, барвистими стрічками, сірими і синіми костюмами, квітчастими блузками і вишитими ‘ сорочками. Жив і вирував, жартував і сміявся невгомонний людський натовп. Задерикувато, то там, то тут у холодочку починав грати баян чи акордеон і ходили-ходили чиїсь ноги, стукали-пристукували чиїсь закаблуки, хтось вигукував та висвистував. І легка прозора курява здіймалась над тісним колом, що оточувало танцюристів.
Вадик і Платон швидко розшукали Петра, Лесика і ще багатьох хлопців. Дівчатка трималися збоку — в них свої справи. Хлоп’ята не-
26 Ю. Збанацьккі
401
втомно мотались по берегу. їм усе хотілось бачити, хотілося почути кожне слово.
На приступках біля помосту сиділи дід Макар і дід Жарнокльов. Вони мружили очі від задоволення.
— Сто літ, вважай, живу,— хвалився дід Макар,— всього на своєму віку бачив, а такого ні.
Дід Микола, не задумуючись, згоджувався:
— Ая, ая... Такого, певно, ще не було. Щоб усі села?.. Щоб так виряджені?..
— Що ти хочеш, Миколо,— повчально підняв угору скарлюченого пальця дід Макар,— світло світити зійшлися люди! О! Світло...
— Ая, ая,— підхопив дід Микола. І для чогось звернув уже на зовсім інше: — Учення — світ, а невчення — тьма. Це точно.
— Це точно,— згодився дід Макар і ще ретельніше заходився тягти свою люльку.
О третій годині на поміст піднялася Софія.
— Починаємо концертний виступ гуртків художньої самодіяльності колгоспу імені Сталіна.
Всі стільці і стіл тепер стояли не на помості, а перед помостом. За столом сиділи члени жюрі. В жюрі протиснулись і дід Макар з дідом Миколою. Так діди до кінця виступу й просиділи на почесному місці. Ще й найактивнішу участь в оцінці кожного номера приймали.
— Виступає самодіяльний колгоспний хор,— оголосила Софія. За хвилину поміст заповнили десятки колгоспників — всі, як один, у вишитих білих сорочках, підперезані яскравими поясами.
Вадик з Платоном і хлопцями влаштувались не гірше від самих членів жюрі. Вони всілись хоч і просто на землі, але ще ближче до хору, між столом і сценою.
Диригент — учитель середньої школи — рвучко змахнув паличкою. Урочиста пісня, могутня і задушевна, стрімким птахом злетіла до неба, стоголосо відгукнулась в принишклих хащах Соколиного бору, розлилася трояндно над новісінькою греблею електростанції, понеслась над широким озером, над полями й луками, над повноводним Дніпром, злилась з радісною піснею всієї землі. Чи є на світі сила, чи посміє будь- хто стати цій пісні на перешкоді, утяти їй могутні крила?..
Дванадцять баяністів, ніби одним порухом, легко підіймали аж до сонця знайомий мотив.
Ніхто не помітив, як один по одному, підтримуючи хор, то в одному місці натовпу, то в іншому зазвучали голоси, як через хвилину заспівала вся площа, заспівав увесь народ.