Хор виконував пісню за піснею. Чути було голоси гостей.
— Ну, і соколинці ж!
— Ну, й молодці!
— Не дівчата, а солов’ї в Соколиному.
— А хлопці? Теж орли.
Такі похвали радісно хвилювали Вадика, і він розцвітав від щастя, ніби сам був корінним соколинцем.
З клубу на тимчасовий поміст перенесли колгоспний рояль. І попливла над Соколиним музика Чайковського, Глінки, Шостаковича, Штогаренка.
— О-о! — вигукнули в один голос піонери, коли Софія оголосила, що виступатиме Оксана Жайворон.
На сцену вийшла Оксана. В білому шовковому платті, з червоною стрічкою в косах, вона нагадувала справжню артистку.
Ох і як же вона співала! Немов соловей. Вона й співала «Солов’я» Аляб’єва.
Оксану не пускали зі сцени.
— Ще-е! Ще-е!
— Оксаночко, ще заспівай!
— Соловейка! Ще соловейка!
І Оксана співала.
Потім виступали танцюристи. Тут уже показав себе перед гостями Тимко. Хлопці танцювали злагоджено і так азартно, що в багатьох глядачів самі ноги пританцьовували. Та ось баяністи разом з духовим оркестром вдарили нарешті старовинного, протанцьованого багатьма поколіннями гопака. Азартні танцюристи не витримали — взялися в боки та вдарили навприсядки. Дехто з них так дрібно, так ретельно бив закаблуком в перем’ятий пісок, що сусіди не витримували і накидались з докором за густо збиту пилюку.
— Га? — гукав на вухо дід Макар діду Миколі.— Не гірше від нас гопака танцюють?
— Не гірше.
— А так воно, так. Коли хто вміє потрудитись, той уміє і повеселитись.
Сонце вже стукало в двері задніпровського лісу. Софія оголосила перерву та наступну програму. Після урочистого відкриття електростанції свято продовжуватиметься в парку культури і відпочинку. На сцені літнього театру колгоспний драмгурток покаже п’єсу Олександра Корнійчука «Калиновий гай».
Перегукувалися, товплячись, гості:
— Ну, соколинці! Ну, й сталінці!
— До ранку не передивишся.
— А такого не кинеш — не кинеш, кажу.
— Сидітимеш до ранку, правда ваша, куме.
— Чув я про той «Калиновий гай». На нас, кажуть, ніби скидається.
— Ні, ви, куме, кажуть, ще й переплюнули...
— Хіба? А що ж воно там, хвалять?
— Хвалять, та з іншого боку...
— Еге ж, я й кажу...
Хлоп’ята забули й про їжу. Поки сцену готували до надзвичайної урочистої події, Вадик і Платон пробрались туди, де стояли керівники
27 Ю. Збанацький
403
районуй сіл. їм дуже хотілося знати: чи швидко засвітять електрику. Чекали і не могли дочекатися.
І хоч Вадик і Платон жили в місті і електрика для них була звичайною буденною справою, вони чекали цього світла в Соколиному так, ніби мали оце побачити лампочку Ілліча вперше в своєму житті.
— Вадьку, не відставай! Диви, вже стола на поміст поставили. Де ти?
— Та я не проб’юся. Я тут.
Вадик намагався уявити собі, яким же стане цього вечора Соколине, коли враз спалахнуть всі лампочки на стовпах, в кожній колгоспній хаті. Прийде додому, крутне вимикач — і дядькова хата засяє від сліпучого світла.
Заходило сонце, відсвічувалось у багатьох електролампочках, що висіли над греблею, поблискувало на зірці над станцією. Але то був слабенький, ледве помітний блиск. Ось пройде година, а може й менше, і спалахнуть яскраві, сліпучі лампочки... В Соколиному буде видно, як вдень.
Хлопці протиснулися до Тимка. Чули, як говорив він Михайлу Платоновичу:
— Пам’ятаєте, Михайле Платоновичу, як ви говорили в загоні?
— Це ж про що?
— А що я електростанції ще будуватиму...
— Хіба все запам’ятаєш?
— А мені ті слова на все життя запам’яталися. Повернувся в Соколине і задумався...
— Та ось і маєш — станція в Соколиному.
— Ніби сон...— зітхнув Тиміш.
— Який же сон?
— Ні, швидше — казка...
— Все життя наше, Тимофію, як чудесна казка. За нього ми з тобою воювали.
Тимко мріяв:
— Уявіть тільки собі, Михайле Платоновичу. Ось зараз, сьогодні спалахнуть вогні над Соколиним — в кожній хаті, на вулицях, навіть там, де ми колись землянку копали...
Михайло Платонович поплескав його по плечу.
— Справа не в тому, щоб на вулицях та в хатах світилося. На поля давай електрику, на молотьбу. Досить вже вам тракторів давати — молотіть іншою силою. Правда ж, хлопці?
Михайло Платонович, помітивши Вадика й Платона, притяг їх до себе.
На поміст підіймались керівники. Попереду йшла Софія Петрівна, за нею Мирончук, секретар райларткому, голова районної ради, голови сусідніх колгоспів, які будували разом з соколинцями станцію. Покликали Михайла Платоновича і Тимоша.
Вадик вперше за весь час побачив, як хвилюється Мирончук. Голова блукав неспокійним поглядом по натовпу, переминався з ноги на ногу і глухо покашлював у кулак. Часто оглядався, немов просив усіх
на допомогу. Та як було й не хвилюватися! Адже зараз спалахне електрика... електрика в Соколиному!
— Де це і коли було видно,— говорив секретар райпарткому,— щоб у селянській хаті, на вулицях, звичайного села світило і вночі, як удень, світло? Це можливо тільки у нас, у Радянській країні.
Вадик уважно слухав секретаря. А той, ніби відчувши, що його слухають сотні школярів, звернувся до них безпосередньо.