Хор виконував пісню за піснею. Чути було голоси гостей.

— Ну, і соколинці ж!

— Ну, й молодці!

— Не дівчата, а солов’ї в Соколиному.

— А хлопці? Теж орли.

 

Такі похвали радісно хвилювали Вадика, і він розцвітав від щастя, ніби сам був корінним соколинцем.

З клубу на тимчасовий поміст перенесли колгоспний рояль. І по­пливла над Соколиним музика Чайковського, Глінки, Шостаковича, Штогаренка.

— О-о! — вигукнули в один голос піонери, коли Софія оголосила, що виступатиме Оксана Жайворон.

На сцену вийшла Оксана. В білому шовковому платті, з червоною стрічкою в косах, вона нагадувала справжню артистку.

Ох і як же вона співала! Немов соловей. Вона й співала «Солов’я» Аляб’єва.

Оксану не пускали зі сцени.

— Ще-е! Ще-е!

— Оксаночко, ще заспівай!

— Соловейка! Ще соловейка!

І Оксана співала.

Потім виступали танцюристи. Тут уже показав себе перед гостями Тимко. Хлопці танцювали злагоджено і так азартно, що в багатьох гля­дачів самі ноги пританцьовували. Та ось баяністи разом з духовим ор­кестром вдарили нарешті старовинного, протанцьованого багатьма по­коліннями гопака. Азартні танцюристи не витримали — взялися в боки та вдарили навприсядки. Дехто з них так дрібно, так ретельно бив за­каблуком в перем’ятий пісок, що сусіди не витримували і накидались з докором за густо збиту пилюку.

— Га? — гукав на вухо дід Макар діду Миколі.— Не гірше від нас гопака танцюють?

— Не гірше.

— А так воно, так. Коли хто вміє потрудитись, той уміє і повесе­литись.

Сонце вже стукало в двері задніпровського лісу. Софія оголосила перерву та наступну програму. Після урочистого відкриття електростан­ції свято продовжуватиметься в парку культури і відпочинку. На сцені літнього театру колгоспний драмгурток покаже п’єсу Олександра Кор­нійчука «Калиновий гай».

Перегукувалися, товплячись, гості:

— Ну, соколинці! Ну, й сталінці!

— До ранку не передивишся.

— А такого не кинеш — не кинеш, кажу.

— Сидітимеш до ранку, правда ваша, куме.

— Чув я про той «Калиновий гай». На нас, кажуть, ніби скидається.

— Ні, ви, куме, кажуть, ще й переплюнули...

— Хіба? А що ж воно там, хвалять?

— Хвалять, та з іншого боку...

— Еге ж, я й кажу...

Хлоп’ята забули й про їжу. Поки сцену готували до надзвичайної урочистої події, Вадик і Платон пробрались туди, де стояли керівники

27 Ю. Збанацький

403

районуй сіл. їм дуже хотілося знати: чи швидко засвітять електрику. Чекали і не могли дочекатися.

І хоч Вадик і Платон жили в місті і електрика для них була зви­чайною буденною справою, вони чекали цього світла в Соколиному так, ніби мали оце побачити лампочку Ілліча вперше в своєму житті.

— Вадьку, не відставай! Диви, вже стола на поміст поставили. Де ти?

— Та я не проб’юся. Я тут.

Вадик намагався уявити собі, яким же стане цього вечора Соко­лине, коли враз спалахнуть всі лампочки на стовпах, в кожній колгосп­ній хаті. Прийде додому, крутне вимикач — і дядькова хата засяє від сліпучого світла.

Заходило сонце, відсвічувалось у багатьох електролампочках, що висіли над греблею, поблискувало на зірці над станцією. Але то був слабенький, ледве помітний блиск. Ось пройде година, а може й менше, і спалахнуть яскраві, сліпучі лампочки... В Соколиному буде видно, як вдень.

Хлопці протиснулися до Тимка. Чули, як говорив він Михайлу Пла­тоновичу:

— Пам’ятаєте, Михайле Платоновичу, як ви говорили в загоні?

— Це ж про що?

— А що я електростанції ще будуватиму...

— Хіба все запам’ятаєш?

— А мені ті слова на все життя запам’яталися. Повернувся в Соко­лине і задумався...

— Та ось і маєш — станція в Соколиному.

— Ніби сон...— зітхнув Тиміш.

— Який же сон?

— Ні, швидше — казка...

— Все життя наше, Тимофію, як чудесна казка. За нього ми з то­бою воювали.

Тимко мріяв:

— Уявіть тільки собі, Михайле Платоновичу. Ось зараз, сьогодні спалахнуть вогні над Соколиним — в кожній хаті, на вулицях, навіть там, де ми колись землянку копали...

Михайло Платонович поплескав його по плечу.

— Справа не в тому, щоб на вулицях та в хатах світилося. На поля давай електрику, на молотьбу. Досить вже вам тракторів давати — мо­лотіть іншою силою. Правда ж, хлопці?

Михайло Платонович, помітивши Вадика й Платона, притяг їх до себе.

На поміст підіймались керівники. Попереду йшла Софія Петрівна, за нею Мирончук, секретар райларткому, голова районної ради, голови сусідніх колгоспів, які будували разом з соколинцями станцію. Поклика­ли Михайла Платоновича і Тимоша.

Вадик вперше за весь час побачив, як хвилюється Мирончук. Го­лова блукав неспокійним поглядом по натовпу, переминався з ноги на ногу і глухо покашлював у кулак. Часто оглядався, немов просив усіх

на допомогу. Та як було й не хвилюватися! Адже зараз спалахне елек­трика... електрика в Соколиному!

— Де це і коли було видно,— говорив секретар райпарткому,— щоб у селянській хаті, на вулицях, звичайного села світило і вночі, як удень, світло? Це можливо тільки у нас, у Радянській країні.

Вадик уважно слухав секретаря. А той, ніби відчувши, що його слухають сотні школярів, звернувся до них безпосередньо.

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже