— Запам’ятайте, діти, цей день. З ним прийшло світло і радість в той куточок землі, де ви ростете і народилися. Запам’ятайте, бо будете колись розповідати про нього, як цікаву і захоплюючу казку.
Урочисто, неквапливо сходять керівники з помосту. Вони, тамуючи подих, мовчки прямують до греблі. За ними народ. І така тиша, що чути, як співають пташки в Соколиному борі.
Біля дверей апаратної спинились Мирончук, секретар райкому і Тимко. І зрозуміла річ, що Вадик і Платон теж. Хіба могли вони в таку урочисту хвилину бути десь позаду?
Софія Петрівна подала секретареві райкому блискучі ножиці. Хвилюючись, секретар перерізав червону стрічку. Із сотень грудей одночасно вирвалося полегшено-напружене зітхання. «Тепер уже швидко... ось зараз...»
В цей час з дубняка, спираючись одною рукою на палицю, а другою міцно тримаючись за руку лікаря, повільно спускався до станції Петро Парфенович.
його появу зустріли дружніми оплесками. Тиміш і Мирончук кинулися інженерові назустріч. За хвилину щасливий і схвильований інженер був уже на греблі.
Тимко з своїм помічником кількома обертами колеса підняли заслону. З гуркотом і шумом полилася вода, внизу греблі закипіло, запінилося, відразу ожила тиха річка.
Потім інженер і Тимко рушили в машинний відділ. Вадик, Платон і Петро, що виріс між ними мов із води, вже були тут, як тут; вони перелякано-благальними очима дивились на інженера: вижене ж... Але інженер дружньо посміхнувся до хлопців.
Тиміш тремтячою рукою взявся за ручку на щиту. Інженер дивився в якийсь апарат.
— Включити щит номер один.
— Єсть!
Вся будова електростанції враз зайнялася яскравими вогнями. На верху станції загорілась велетенська червона зірка.
Натовп хвилину мовчав, немов осліплений яскравим світлом, а потім схитнувся, і тисячоголосе «ура» пролунало над соколинською землею.
А в машинному відділі командував інженер:
— Включити щит номер два!
І враз Соколине заграло в надвечірніх сутінках яскравими вогнями, засяяло, мов величезний корабель на безмежному морі, в одну мить піднялося, виросло до самого неба.
— Ур-а-а! — гримів натовп, повернувшись до села, перекриваючи урочисті звуки оркестру.
Інженер відійшов од апарата, глянув у вікно. На його побілілих тремтячих устах, мов ще одна лампочка, спалахнула яскрава посмішка.
— Ну, як, хлоп’ятка? Красиво? — враз схопив він зовсім по-хлопчачому за шию Вадима і Платона. І вони зрозуміли, що інженер дуже хороша й душевна людина.
— Іди сюди, Акимов,-— покликав Петро Парфенович.— Бери ось цей рубильник. Коли скомандую, включай. Хай пам’ятають голобинці, хто їм дав світло.
Тремтячими руками Платон вчепився за рубильник.
— Включити щит номер три.
Цокнув рубильник, і щасливий Платоша підбіг до вікна, задивився на далеку заграву над МТС.
Люди вибігали на гору, молодші вилазили на дерева, всі вдивлялися туди, де були розкидані сусідні села.
Софія Петрівна дивилася з греблі на Соколине, на сусідні села, і сльози текли по її старечих, зморшкуватих щоках. Вона пригадала інший час, коли йшли вони з Соколиного бору за Дніпро, коли не електричні вогні, а вогні пожеж бушували над землею. Догоряло Соколине... ятрились криваві заграви на обрії. І ось минув той час. Знову твердо стоїть на землі Соколине, і стало воно ще кращим, ще могутнішим.
Світло, наче сонце, заливало все навколо. Софія Петрівна подумала: «Злочинці в темряві люблять творити свої ганебні справи. Чим світліше буде на землі, чим швидше ніч перетвориться на день, тим швидше згинуть лиходії...»
Не почула, коли за спиною став Тиміш. Він ніби відгадав її думки:
— Пам’ятаєте, Софіє Петрівно, той вечір...
— Того ніколи не забути...
— Але він більше не повториться. Ми будуємо навіки.
— А так, синку.
— Василь приїде — не впізнає Соколиного.
— Впізнає, Тимку, мій Василько впізнає...
Через годину після того, як у Соколиному бору спалахнули гірлянди різнобарвних вогнів, на колгоспній сцені почалася вистава. І до самого ранку горіли в селі всі електричні лампочки. До самого ранку ніхто не спав у селах — люди не могли відвести очей від яскравого світла.
ЖНИВА НЕ ЗАТОРАМИ
— Жнива не за горами.
Вперше почув ці слова Вадик від Софії, яка, повернувшись з поля, почала допікати Тимофія за те, що він ще й досі не електрифікував колгоспного току.
— Електрифікують без мене,— відповів Тиміш.— Цієї ночі їду в інститут. Хоч на половину сесії встигну.
Потім уже майже щоденно Вадик чув про наступні жнива.
Коли вони хотіли якось на світанку вести коней з нічного, дід Микола розсердився.
— Ще встигнете. Хай попасеться худоба, бо вже ось жнива не за горами. Тоді пастись не буде часу.
І Вадик пройнявся думкою про наступні жнива і чекав їх нетерпляче.
Літні дні довгі, пекучі, але й вони пролітають непомітно один за одним. Особливо коли в тебе багато справ. Вадик прокидався разом з сонцем, спати лягав пізно, але, мабуть, коли б день був і вдвоє більший, його невистачило б для того, щоб все переробити. Дуже багато у нього було справ.