Коли хлопці зустріли Василька і знов опинилися всі вкупі, на серці в кожного стало веселіше. їх об’єднувало одне — цікаве й небезпечне. Навіть Тимко набрав рівноваги. Небезпечна дорога його заспокоїла, він став більш упевненим у своїх силах, його вже не переслідували страшні привиди страчених. У лісовій непроглядній темряві він відчув себе спокійніше поруч із своїми друзями, ніж серед білого дня на рідному подвір’ї.
Вони терпляче дожидали партизанів.
— Прийдуть,— запевняв Мишко.
— А може й ні. Дощ такий, темінь,—сумнівався Тимко.
— Ге, побоялись би вони дощу!
—- Побачимо,— сказав Василько, а в душі чомусь вірилось, що повинні прийти.
їх розмова перескакувала, мов полум’я з гілки на гілку, то спалахуючи, то знов погасаючи.
— Невже так буде весь час? — раптом спитав Тимко.
— Як?
— Та що їх буде повне село.
— А біс їх знає,— позіхнув Василько.
— А як же з листівками? — згадав Тимко.
— От тобі й раз! — аж присвиснув Василько.— І забули! Чого доброго, ще змокли,— збентежився він.
Листівки справді змокли. їх перенесли під сіно. Одну пачку Василько розкрив, роздав хлопцям.
— Розповсюджувати треба. Хай хоч сам чорт, не те що фашисти!
Мовчали. Кожен, мабуть, думав про своє. Мишко полетів думкою
до рідного подвір’я, в тепле погребище, де спала неспокійно мати, і в думці не припускаючи, де тепер її син. Там сухо, тепло, дощ не капає за комір, як ось тут, у лісі. В голові блиснула чудова думка. Запально прошепотів товаришам:
— А що я надумав!
— Що?
— Зробити землянку. Ну, погріб. І листівки будуть, і ми...
Та його вже добре зрозуміли.
— Оце так! — аж сміявся з радості Тимко.
— Правильно! — схвалив думку Мишка Василько.
Перед світанком Василько випровадив Мишка й Тимка додому.
— Мені ще треба ятері подивитись,— сказав на прощання, а в самого жевріла надія, що, може, десь на світанку прийдуть партизани.
Але вони так і не прийшли.
ТРОЄ В ЖАБ’ЯЧІЙ ШКУРІ
Підтримуючи рівновагу веслом, Василько витягав з води один по одному свої ятері. У човник лилась вода, з почорнілої сітки падали рясні краплі, між густими вічками ятера блищали тоненькі водяні перетинки, мов шибки у мініатюрних вікнах. Але в жодному з ятерів риби не було. І тільки в двох останніх Василько знайшов два линки та невеличкого карасика.
Невдача ніколи не принесе розчарування справжньому рибалці, бо коли б рибалки розчаровувались при кожній невдачі, давно б уже перевелись вони на світі: Василько належав саме до справжніх рибалок. Він обережно поставив у воду останній ятір і аж тоді кинув оком на улов.
«Ну що ж, з таким уловом і не вертатися в село,— подумав він.— Староста Лукан обіцяв шкуру спустити, але поки б йому це вдалося, вважай, що пан офіцер із своїми любителями рибних страв попередять».
Доводилось чекати вечора: можливо, вдень щось здуру і влізе в ятір. А спати так хотілось. Не довго думаючи, Василько приплив до берега, втяг у високу чіпку осоку човника, підпушив у ньому мокре сіно і вже через кілька хвилин спав міцним сном.
А тим часом у селі сталися великі зміни. О, якби хоч сорока на хвості принесла Василькові в човник ці вісті!..
4 Ю. Збанацьким
із
Довго Чи мало спав Василько — сказати було важко: лягав — небо було затягнуте хмарами, і прокинувся — теж. Тільки тоді менший дощ накрапав, а тепер сіяв, мов через густе сито.
Виїхав на річку, повільно, мов граючись, пустив човник за водою і поплив до села. Вітер гуляв у прибережній осоці і старанно її розчісував, пригинаючи аж до самої землі.
Село було мов на долоні. Вдивляючись і вслухаючись, Василько намагався розгадати, що там робиться. Його турбувала доля матері. А що як почнуть метатись їй за те, що він не приніс риби? Чого від них чекати іншого!
У селі було тихо. Не чути реву моторів, не йшли обози через міст. Он хтось вийшов з села, попрямував до річки; за плечима кулемет чи рушниця. Може, то його йдуть розшукувати? На всякий випадок приплив до берега, втиснувся в осоку, почав спостерігати. Та то був якийсь запізнілий косар. Він заходився викошувати лепеху над річкою. Від нього й довідався Василько, що і пан офіцер, і його молодий ад’ютант і вся частина на світанку вийшла з села. Ця дорога була глуха, і ворожі тили пішли сусіднім шосе, кілометрів за дванадцять звідси.
Єдиною владою в селі залишився Лукан та троє німців з тилової господарської частини.
Гроза пройшла. Лишилась тільки бридка осіння мряка. І хтозна, надовго чи ні. Та все ж люди полегшено зітхнули. Хоч менш тинялось по селу зелених мундирів, нікому було копатись по згарищах.
Василько повертався додому радісний, збуджений. Мати давно вже виглядала сина.
— Винесло? — ще здалеку гукнув до неї Василько.
— А хай їх вітром по світу, як попіл, рознесе. Одних чортів винесло, а інших принесло. Зимувати, мабуть, у хліві, як худоба, будемо.
Виявилось, що і ці троє зупинились в їхній хаті.
Вислухавши новину, Василько недбало кинув:
— Винесло тих, винесе й цих.
лину його спідня смугаста засмальцьована сорочка з широкими строка тими підтяжками знову майнула через сіни. Він знову став на порозі. В руках тримав сокиру й цурпалок.