Косовиця закінчилась вже давненько. Правда, ще для колгоспників в лузі вистачало роботи, але піонери туди вже не ходили. Для них тепер було досить роботи в саду, бо саме достигла малина, смородина, визріли соковиті плоди білого наливу.
І кожного дня, попрацювавши до сніданку над ботанікою, Вадик біг до товаришів. Він здружився так з усіма, що і уявити собі не міг, як би це він жив без друзів.
Вадику дуже полюбилось Соколине. Але все частіше згадував він своє робітниче селище, все більше скучав за мамою. А якось уві сні почув гудок трубопрокатного і чомусь, уявивши себе робітником, схопився з ліжка і сонний підійшов до дверей. Вже тільки біля порога прокинувся і, згадавши, де він, здивований повернувся на місце й заснув.
Все частіше почав згадувати своїх шкільних друзів. Навіть Жору- капітана згадував без серця. «Го, побачив би Жорка, який з нього самого вийшов капітан». Йому хотілось написати хлопцям листа, але якось не було часу, і він все відкладав на завтра.
І ось раптом на його ім’я в Соколине надійшов лист від Юри Мель- ниченка.
Лист тремтів у руках. Вадик розгублено оглянувся. Йому здалося, що всі знають про те, як він образив свого друга. Бо хіба ж Юра не був йому другом? Таким, як Платоша, як Вірочка. Безперечно, був. Але сам Вадик відкинув його дружбу, ще й образив незаслужено. Ось і тепер Юра перший згадав про нього. Пише. Цікавиться його двійкою. І Вадик, прочитавши ці слова, посміхається. Не з Юри, з самого себе йому смішно. Адже коли б раніше Юра запитав про двійку, Вадик розсердився б. А тепер Вадика це зовсім не дратує. Навпаки, він дуже задоволений тим, що Юра його запитує. І він йому негайно напише... Бо є про що писати. Ботаніку він знає добре, зібрав чудовий гербарій, школі його подарує. Хай усі учні вивчають і добре знають ботаніку.
І ще напише Юрі, щоб він зовсім забув ті слова, якими Вадик тоді ненароком його образив. І хай знає, що винен він сам у всьому, а не Юра. Пригадались Тимкові слова: «У кожного з нас ніколи не буде поганих друзів, коли ми будемо самі хороші». Тоді якось ці слова не дійшли до хлопця, а тепер він їх зрозумів.
І він тремтячою рукою пише Юрі:
«Я так скучив за тобою. Я знаю — ти в мене хороший-хороший товариш. І ми будемо дружити все життя. Я тебе обов’язково наступного літа візьму в Соколине, і ми підемо в екскурсію по тих шляхах, де воював Тиміш з партизанами...»
Про все написав Вадик Юрі. І про свято в Соколиному під час пуску електростанції, і про МТС, і про те, що жнива не за горами. З особливим хвилюванням писав Вадик про те, що вони чекають в гості Героя Радянського Союзу Василя Івановича і підуть з ним у екскурсію. Він обіцяв, що все-все запише і розповість потім і Юрі і всьому класу.
В ці дні вся піонерська дружина імені Гайдара тільки й мріяла і готувалась до наступної екскурсії. Цими днями піонери одержали нового листа від Василя Івановича, в якому він сповіщав, що прибуде в першій половині серпня, а може ще й раніше.
Вірочка й Світлана вже пошили для себе похідні торбинки. Такі ж торбинки вони зробили для Вадика і Платона, але поки що тримали це в таємниці. Коли ж хлопчики із заздрістю почали поглядати на їхні торбинки, дівчатка не витримали і віддали хлопцям свої подарунки. І тільки торбинки з’явились у хлопців, як вони почали старанно наповнювати їх щонайпотрібнішими речами. У свою Вадик поклав і ніж, і молоток, і сірники, навіть сухі палички на розпал.
Коли збиралися до гурту, в усіх було тільки й розмов що про екскурсію. Одного разу Платон похвалився, що в нього є компас. І всі вирішили, що, справді, подорож без компаса — це не подорож. Всі дуже зраділи, що є компас. Тільки Лесик пробубонів незадоволено:
— Але ж одного компаса мало. Хіба ж будуть всі йти за одним компасом?
— А скільки ж тобі компасів треба? Дев’ять? — заперечив Петро.
— Та й десять би не завадило.
— На носа хіба вішати?
— Лесик правду каже,— заступився за ланкового Платон,— Коли, наприклад, у розвідку...
— В розвідку? В розвідку з собакою треба ходити...
— Може, з твоїм Османом?
— А хоч би й з Османом. Осман — пес хоч куди...
— А компаса можна ще в школі одного взяти. З кабінету,— порадила Галя.
— А для чого нам взагалі компас? — запитав хтось з хлопців.— Ми ж на машинах. І Василь Іванович вестиме. А в нього, будьте певні, компас знайдеться.
Вадик ніяк не міг припустити, що екскурсія проходитиме так звичайно, без ніяких пригод.
— А коли зупинимося в лісі і Василь Іванович скаже: «Ану, перша ланка, в розвідку!» Що, не може Василь Іванович сказати? Він же командир. І захоче перевірити, чи вийшли б з нас партизани. Або скаже: «А відшукайте мені, хлопці, в лісі ось таке-то місце». Га? Хіба не може?
Всі задумались над Вадиковими словами і прийшли до висновку, що може. Щоб перевірити: чи сміливі, чи кмітливі. Ні, без компаса таки не обійтися.
— А коли зупинимося де в лісі і Василь Іванович скаже: «А відшукайте воду»,— вголос думала Вірочка.
— Може, може сказати,— згоджувались усі.
І піонери вирішили надіслати найавторитетніших з проханням до завуча школи.
А тимчасом життя кликало кожного до інших справ.