Unknown полностью

— Жнива не за горами,— тільки й мови було в селі.

І ось довгожданий і радісний день настав.

Коли сьогодні Вадик вийшов з Платоном у поле, вони аж спинилися від подиву. Ледь-ледь ворушився під легеньким вітром безмежний лан жита, білого, сріблястого. Воно низько схиляло до землі колосочки, не­мов кланялося людям і просило: збирайте вже мене, люди добрі, ой, швидше збирайте. Та пшениця, яку вони пололи, стала міднобронзовою, вже зовсім дозріла.

Біля пшениці зустріли Софію. В Софії обличчя теж кольору до­зрілої пшениці, а на устах щаслива посмішка.

—  Ну, хлоп’ята,— привітала їх Софія,— готуйтесь. Завтра почи­наємо.

Хлопці подивилися навкруги. З подвір’я МТС, здіймаючи хмари ку­ряви, виходили один за одним комбайни. Так! Тепер не могло бути сумніву — жнива починаються.

Іі ПОЛІ КОЛОСОК —У СТОДОЛІ ГОРА

Ось і жнива.

Вадик цього ранку не брався за книжку. Він ще звечора випросив у тітки Марії торбинку на колоски. Торбинка йому здалася дуже малою, але він не наважився знову турбувати тітку.

— Ти б може, Вадику, мішок узяв,— пожартувала Софія, поба­чивши Вадикову торбинку. Але він так і не зрозумів, до чого цей жарт.

Спав Вадик на горищі. Прокинувся вже тоді, коли сонечко забра­лося на дядькову вишню. Дівчатка вже пішли з дому, і він уперше дуже розсердився на Вірочку. «Обіцяла розбудити і не розбудила». Наспіх промивши очі, він схопив торбину і прожогом кинувся з двору.

— Та чекай ти, парубче! Куди подався? — гукала тітка Марія.

— В поле. Вже й так спізнився.

— Вірочка покличе, коли всі зберуться. Іди поснідай.

— Я не хочу.

— йди, коли я кажу,— вже сердилась тітка.

Вадик неохоче повернувся, але не снідав, узяв з собою пиріг з вишнями та півдесятка яблук.

Біля річки, як завжди, шум і галас. Вадикові здалося, що вже зі-

ж

бралися всі і чекали тільки на нього. І справді, його зустріли докором.

— Ось і ще один біжить. Ну, й соньки ці хлопці,— бурчала Галя.

— Соньки! А в самої ще очі не розплющилися,— гукав на неї Платон.

— О, і Вадик,— вигукнула Вірочка.— А я тільки хотіла посилати за тобою Світланку.

Вадик промовчав, ображено відвернувся.

— Нарешті, шановний наш Судачок мчить,— повідомив Лесь.— А де ж твій Осман? — гукав назустріч приятелю.

— Осман? А навіщо тобі Осман? Давно бачились? — Петро уда­вав, що Лесикові жарти його не діймають, але в душі він дуже обурю­вався проти Лесикового переслідування.

— А він би тобі колоски відшукував...

— Я поруч з тобою стану, ти допоможеш...

Лесик зрозумів, на що навертає Петро, чмихнув, наїжачився. Від­ступив убік.

Вірочка напалась на Вадика:

— А ти чому без панчіх? Я ж говорила...

Вадик здивовано глянув на свої ноги, взуті в сандалі.

— От як поколе стерня литки, тоді знатимеш.

— Та панчохи у мене в торбині,— згадав Вадик.

В поле вирушили строєм, з піснею. Сонце весело сміялось, загля­дало кожному в очі.

Лани наступають на село; неначе море, дозрілі жита й пшениці лег­ким прибоєм б’ють об новенькі загорожі. Пливуть у житах сині само­хідні кораблі. Назустріч піонерам проскочило кілька автомашин, до­верху навантажених золотим зерном. По дорозі йшли підводи, віддалік одна від одної. В новеньких безтарках теж зерно.

Жнива! Чи знайдеться в цей час у селі хоч одна людина, в якої не билось би посилено серце, яку не потягло б у поле?

Навколо велетенського квадратного лану жита, мов граючись, кружляли два новеньких самохідних комбайни. Пшеницю збирав комбайновий агрегат — один трактор тягав зчеп із двох комбайнів. Мабуть, тракторові було не легко, бо він сердито пирхав, як норови­стий кінь.

Піонери поділились на дві групи. Частина пішла за самохідними, частина — на пшеницю.

Вадик з Платоном потрапили до жита. Як тільки порівнявся з ними комбайн, вони ще якийсь час пройшлися за ним, дивились на роботу машини. Машина здригалася, інколи підскакувала на твердих грудках, але йшла так швидко, що діти через якийсь час відстали. І тоді Петро наказав:

— Ану, розходься по лану. Займайте від самої картоплі. Тільки уважно придивляйтесь.

Повторяти не треба було. Піонери зайняли всю смугу, сходжену комбайном, і рушили вперед.

Вадик узявся однією рукою за торбу, що порожня теліпалась на мотузку, і пильно вдивлявся в стерню. Він боявся проминути хоч один колосочок.

Ага, ось один є. Вадик нахилився, схопив його рукою. Колосочок порожній, геть почорнів від негоди. Хлопець не знав, що з ним робити. Взяти? Але ж для чого він? А може, потрібний і порожній?

— Петре! А такий брати?

— Всі треба брати.

— А коли він без зерна?

Петро підбіг до Вадика. Знаючим оком окинув колосок, зібгав у пальцях.

— Цей не потрібний. В ньому ж немає зерна.

І до всіх:

— Збирати тільки повне колосся. Солома не потрібна.

Та як уважно Вадик не вдивлявся в стерню, а колосків не зустріча­лось. Помітив, що хлопці й дівчатка час від часу схилялись над стернею. Та ось, нарешті, і йому потрапив до рук колосок дебелий, зернистий, з коротеньким тонісіньким хвостиком. Обережно опустив його в торбу.