Комбайни не знали ні спочинку, ні втоми. Піонери раз обійшли навколо, а вони вже встигли двічі. Поки діти трохи відпочили та з’їли по яблуку, вже знову створилась така полоса, що можна було збирати колоски.
Вже десь до обіду піонери разів п’ять чи шість обійшли навколо лану, який непомітно, але явно зменшувався. Вадик уже ледве тягнув ноги, а в його торбі було всього двадцять дев’ять колосків. Ні, шкода часу на таку здобич. Коли б як-небудь до вечора дотягти, а там його тільки й бачили. Вадик любив бачити наслідки своєї роботи, а тут, як на сміх, теліпалася збоку майже порожня горба.
До піонерів під’їхала підвода. Високо на бочці сидів дід Макар, у білій, як сніг, сорочці і штанях, сам весь сивий, як голуб.
— Агей, шпаченята-гусенята, до води! Ходіть, женчики, ще й по яблуку дам. І пц груші.
Мов справжні гусенята, витягши шиї, кинулись до води дітлахи. Тільки тепер Вадик відчув, як йому хочеться пити. Де й сила взялась — побіг за всіма до бочки.
На обід зібралися всі біля критого току. Сюди прийшли з своїми торбинками й піонери. Коли Вадик зустрів по дорозі Вірочку й Світлану, йому трохи одлягло від серця: у них ще менше було в торбинках.
На критому току поки що господарювали одні електромонтери. Бонн квапились, щоб до вечора пустити молотарку.
Петро Семенович, як завжди, радісно зустрів піонерів:
— Помічники наші! Ну, як збиралось?
— Мало!
— Зовсім мало назбирали.
І Вадик ніяк не міг зрозуміти: чи радіють Вірочка з Петром, що мало назбирали, чи журяться.
Під критим током розіслали два великих брезенти.
— Висипайте. На один — житні, на другий — пшеничні,— наказала Оксана.
Піонери підходили до брезентів, кидали на купу свої колоски. Ва- дик узяв свої в жменю, але не забрав усіх. Ніби й мало назбирав, а диви — і в три жмені не вбереш. Коли дійшла його черга викидати свої колоски, на брезенті вже була чимала гора. Його колоски, як краплина в морі, зникли серед інших, але хлопцеві здалось, що все ж від них гора підросла. Зростала купа й пшеничних колосків.
— Ось бач,— весело вигукнула Оксана, коли всі колоски були складені,— недарма говориться: в полі колосок, а в стодолі гора. Петре Семеновичу, дивіться, скільки колосків назбирали!
Петро Семенович підійшов, щоб подивитись на піонерську роботу, а Вадик стояв і думав. Даремно, зовсім даремно він гадав, що це марна робота. По колоску збирали, а дивись, скільки хліба врятовано.
— Змолотимо колоски окремо. Треба ж знати, скільки нам хліба піонери врятували,-— ніби роздумував голова.
Він узяв навіть кілька колосків у руки, для чогось витер з них на долоню зерно. Сійнув потім ним по колоссю, вибив долоню об долоню.
— Так, значить, колосочок до колосочка, а в засік підуть центнери. Отак і все наше життя з колосочків складається. А яка сила, багатство, га?
Голова чомусь запитливо глянув на Вадика. Довго ще думав хлопець, чому голова так глянув саме на нього? Невже він здогадався, що Вадику так не хотілось спочатку збирати колоски? А може, подумав, що він не вміє звертати уваги на кожну дрібницю?
Після цього Вадик з охотою до самого кінця жнив збирав колоски. Підраховував щоденно і записував. І назбирав він їх понад шістсот. А коли в кожному колосочку десять-п’ятнадцять зерен? Та коли посіяти всі ті зернини? Ось і уявіть собі, який лан озимих врятував від загибелі Вадик.
За різними справами та роботою не помітили, як почався серпень. День за днем сплила й половина. Вже давно закінчились жнива, вже починали жито сіяти, а Василя Івановича не було. Не було від нього і ніякої звістки.
Вадик все частіше задумувався і важко зітхав. Світлана поглядала на нього з тривогою, але чому сумував брат, не могла здогадатись.
СУДДЯ
На наступну неділю було призначено шкільні спортивно-фізкультурні змагання.
Вадик і Платон, як тренери і капітани команд, домовились, що на цей раз гратимуть уже серйозно.
Довго інструктували Петра — суддю змагання.
— Ось тобі,— сказав Вадик, передаючи судді Софіїн годинник,— Пильнуй — коли закінчиться сорок п’ять хвилин, свисти відбій. А через п’ятнадцять — знову гра...
— Учи вченого,— хизувався , Петро.— Знаю. Я, брат, розсуджу вас сьогодні не гірше самого премудрого Соломона.
— Дивись тільки, Петре, щоб ти своїм суддівством грі не заважав.
— Та вже чи заважатиму, чи ні, але без мене не обійдеться.
Грали цього разу не біля річки, а на колгоспному стадіоні. Ще за
день-два всім було відомо про наступну «справжню» гру, отож у призначений час зібрались не лише гравці, а й чимало уболівальників...
Прийшли й Вірочка з Світланою. Світлана вже не забороняла Ва- дикові грати, навпаки, вона всіляко вихваляла спортивні здібності брата.
— Хай грає,— говорила вона поблажливо.— Аби ботаніку знав.