Гра почалася, як і в усіх солідних футбольних командах. На воротах, де лежали диктові дошки з намальованими крейдою цифрами, засіло по двоє хлоп’ят з молодших класів. Від них мудрості великої не вимагалось, аби вміли рахувати до десяти-двадцяти — більше м’ячів ще жодна із соколинських команд не набивала. Ворота, правда, не були зап’яті сітками, але не велика біда — і так видно було, коли м’яч проскочить між стовпчиками.
На поле розвальцем вийшов Петро. Він був без майки, в білих полотняних штанях. Ще й холоші для чогось закачав до колін. В роті глиняний вищерблений свищик.
Потім вибігли на поле команди. Поперед одної — Платон, другу команду вів Вадик. Вадик біг, недбало перевалюючись з ноги на ногу. Так бігав кращий гравець їхньої заводської команди.
Команди півколом стали одна проти одної. Капітани вийшли назустріч. Дружньо потисли руки, над стадіоном пролунало традиційне «фізкульт-ура». Кинули жеребки. Потім команди зайняли свої ворота. Біля воріт — руки на коліна—зігнулись в бойовій рішучості воротарі.
Півником прокричав Петрів свищик, і м’яч свічкою злетів угору.
Футболісти завертілись, забігали, добра половина обох команд кинулась за м’ячем, а найпершим мчав суддя. Ось гравці налетіли і на м’яч і на суддю. М’яч покотився вбік, а на суддю звалилася «мала гура». їжачком підкотився до м’яча Лесик — бац!.. і полетів м’яч у сторону, через голови уболівальників.
— Куди ж ти б’єш? Ну, куди ти тільки б’єш? — гарячився Платон.— На ворота ж треба, на ворота,— повчав він, а тимчасом хтось із дітей послав м’яча ще далі.— Ти ж бачиш,—- противник оголив ворота...
Лесик дивився в землю, ніби й не чув цих докорів, а Вадик подався за м’ячем, бо малеча вже встигла далеко за футбольним полем відкрити свою гру.
Суддя лаявся з футболістами, які мало не відтоптали йому ніг.
— А ти суди, а не лізь під ноги,— резонно порекомендував хтось Петрові.
Ця порада прийшлася судді по серцю. Коли м’яч знову закрутився
на футбольному полі, він намагався бути далі від серйозних сутичок.
І тільки збивались гравці в кучу, відразу пронизливо свистів..
Всі зупинялися. Що таке, в чому справа?
— Рука.
— Яка рука?
— Ну, була рука. В Лесика. Призначаю штрафний удар. Лесику, ти в якій команді?
— Та я ж навіть не був біля м’яча! Окуляри одягни!
— Без розмов! Штрафний удар, отой, як його... ну що на одинадцять метрів.
— Пробач! Пробач, товаришу суддя,— гарячився Платон.— Це ж самочинство. За віщо ж команда страждає?
Петро завагався. Зиркнув на Лесика.
— Хіба ти не бив рукою?
— Ти, Петре, краще б Османа свого взяв, він за тебе краще бачить...
Таке глузування над любимим псом вивело, нарешті, Петра з рівноваги.
— Ти в мене побіжиш, як Осман, із стадіону. Ще раз мене розсердиш — виведу з гри.
І вже до всіх: *
— Ну починай! Штрафний відміняю.
— Та що, в тебе свистка немає?
Петро поспішно підніс до рота свищика. Гра відновилась.
Та швидко хтось з Платоново! команди таки зіграв рукою.
— Рука! Рука! — зарепетувала Вадикова команда і зупинилася.
Це було якраз біля Вадикових воріт, і Платоша, скориставшися з
цього, точним ударом послав м’яч у ворота.
— Не рахується! Не рахується! — ревіла Вадикова команда, а хлоп’ята на протилежних воротах з готовністю вже виставили одиницю.
— Та куди в біса ти дивишся, суддею ще звешся! — кип’ятився Вадик.
— Та я не бачив ніякої руки. Чого ти присікався? Я ж призначав штрафний удар, так кричали — не треба. Розбереш вас!
І суддя таки призначив штрафний одинадцятиметровий удар. Вадик забив м’яча.
— Молодець, Ткаченко! — аплодували уболівальники.
— 1-і, Вадик такий, коли захоче,— щебетала, заплющивши очі, Світлана,— то він і на гору стягне, а коли не захоче — то й з гори не спустить.
Тимчасом на майданчику почалась суперечка про те, кому бити м’яча після штрафного. Суддя примусив знову тягти жеребки.
— Це мені суддя! — зітхав Вадим, бо його команда не виграла удару.— Вмерти з таким суддею і того мало.
А суддя, тим часом як команди ганялись за м’ячем, згадав про годинника. Глянув і жахнувся: п’ятдесят три хвилини тривала гра. Петро
засвистів, немов на пожежу. Здивовані гравці, забувши про те, що мусить бути перерва, зупинились.
— В чому справа?
— Перерва.
Відпочивали всі разом: і футболісти й уболівальники.
— Коли б суддя був суддею, нам би не забили,— доказував Вадик.
І всі засуджували суддю: і футболісти і глядачі. А похмурий суддя сидів збоку, дивився на годинник, бо боявся затягнути перерву і, мабуть, думав про гірку долю судді. Був би він краще нападаючим або захисником. Так самі ж упросили: будь та й будь суддею. «Ти найсправєдли- віший», говорили. А тепер в усьому винен суддя?!
Перерва закінчилась дуже швидко, бо Петро зарахував до неї і переграні хвилини. Над стадіоном знову проспівав глиняний цвіркунчик.
Вадикова команда на цей раз, підтримана схвильованими вигуками глядачів, відразу повела атаку. Та Платонів захисник і він сам стали грудьми проти воріт. Разів десять налітав Вадик з м’ячем, і відлітав той м’яч, немов від кам’яної стіни. Нарешті м’яч випадково потрапив під ноги Лесику і полетів у сусідній город. >