Одноразово почулося зауваження Платона і суддів свисток.
— Кутовий удар,— авторитетно заявив суддя.
— Що таке? Який кутовий удар? — здивувались обидва капітани.
— Такий, звичайний. Хай дивиться, куди бити. Набридло вже: лупить, заплющивши очі, хтозна-куди.
Платон спробував був пояснити, що за такі удари не штрафують.
— Ну й хай не штрафують. І даремно. А я штрафую. Хай дивиться.
Лесик заклав руки за спину, спідлоба поглядаючи на суддю. Він
не знав: виправдуватись чи підкорятись, йому вже й самому набридли ті зауваження. Але що він зробить, коли м’яч летить не туди, куди треба, а куди йому хочеться.
— Не можна так штрафувати! — кричала команда Платона.
Більшість Вадикових гравців, особливо ті, що й самі часто посилали м’ячі в поле, підтримували супротивників. І команди і глядачі зібралися навколо судді. А він був невмолимий.
За суперечками ніхто не почув і не побачив, як проти стадіону спинилась автомашина «Победа», а згодом з неї вийшов високий стрункий капітан. Він повільно пішов до стадіону.
— Або штраф, або я не буду суддею! — уперто проголосив Петро і хотів був вийти з кола.
— Теж мені принцип! — сказала осудливо Світлана.
— Та зрозумій же, Петре, що цей штраф незаконний!
— Та я розумію, але мені вже набрид цей Лесь зі своїми ударами.
— Давайте продовжувати, адже час іде! — плаксивим голосом закликав хтось.
— Грайте, тільки без мене,— відмахуючись рукою, проказав Петро.
— Хай Вірочка судить,— порекомендував тоді хтось.
Всі обернулись, шукаючи очима Вірочку, і зустрілись з усміхненими чорними очима капітана. Так і застигли від несподіванки і подиву.
— Вигадали. Не вмію я судити. Хай Петро судить,— відбивалась Вірочка.
-— А ось ми зараз розсудимо вас разом з Петром,— сказав капітан.
Вірочка повернулась до військового і пригасла до грудей рученята.
— Ой! Василю Івановичу! Здрастуйте, Василю Івановичу!
І всі тепер зрозуміли, що до них приїхав Василь Іванович, Герой Радянського Союзу, капітан.
Стояли мовчки і не знали, що сказати.
— Ну, здрастуйте, друзі! — окинув поглядом піонерів Василь Іванович.— Ось я й приїхав.
— Здрастуйте! Добрий день! — відповіли невлад.
— То з чого ж почнемо?
— В екскурсію поїдемо,— озвався за всіх Лесь.
— Поїдемо. А зараз — команди по місцях! Петре, до мене. Судитимемо вдвох. Я командуватиму, а ти свистітимеш.
Пересміюючись, з веселими вигуками зайняли свої місця.
— Свисти! — командував Василь Іванович.
Команди зірвались з місця, затупцювали перед воротами воротарі.
Петро і Василь Іванович стояли збоку і ніби й не втручались у гру. А м’яч летів то в один бік, то в другий, то в одні, то в другі ворота. Всі грали мовчки, тільки іноді поглядали на красивого суддю. Навіть Лесик вперше за все літо вдарив так, що м’яч полетів на ворота, хоч і вище метрів на п’ять.
Коли просвистів останній свисток, хтось сказав задоволено:
— Оце суддя!
,.Е К З А И Е Н. “
Весь вечір Вадик був заклопотаний своїми особистими справами. Він укладав у чемодан гербарій, складав свої речі. Треба бути готовим, адже тільки повернуться з екскурсії, мабуть, відразу ж доведеться їхати додому. Через два тижні в школу.
Взяв до рук «Ботаніку». Перегортав сторінку за сторінкою і тільки посміхався. Тепер він з заплющеними очима сказав би, про що пишеться на будь-якій сторінці. Та й не тільки те, що написано. Ось лежить на столі цілий стовпчик книжок. Завтра він їх віднесе Оксані. Дуже цікаві книжки.
Вже зібрався був закривати чемодан, коли в кімнату зайшов Платон.
— Збираєшся?
— Збираюсь.
— Я теж збираюсь. Повернемось з екскурсії і відразу ж у Москву.
— Молодець Василь Іванович.
— Ще б не молодець. Герой і капітан.
— Ні, молодець тому, що приїхав. Я, знаєш, Платошо, дуже боявся — а коли не приїде? Або приїде тоді, коли вже треба їхати додому?
— Я теж про це думав...
— Дома?
Платон зрозумів, про кого запитує Вадик.
— Дома. Гості прийшли. І Тимофій Іванович там. І твій дядько з тіткою, і Софія, Петро Семенович.
— Софія Петрівна радіє?
— Ну, ще б пак. Вона ж так чекала.
Вадим поклав у чемодан «Ботаніку», почав закривати.
— Ти гербарій сховав?
— Сховав.
— І «Ботаніку»?
— І «Ботаніку»,— насторожився Вадик.— А що?
— Та нічого.
Помовчали.
— А знаєш, мабуть, післязавтра поїдемо.
— Ой, хоч би вже швидше. Я не можу дочекатися...
Платон спідлоба глянув на друга.
— Але знаєш... Ми говорили на раді дружини... незручно, що в тебе двійка...
Вадик опустив руки. Він тепер зрозумів, чому хвилюється Платон, чому заговорив про книжку. Значить, його не візьмуть через ту двійку...
— Ти, Вадику, не ображайся, але, знаєш, всі готувались до цієї екскурсії, як до свята...
«Значить, даремно я вивчав її... даремно працював разом з усіма... все даремно...»
Вадик опустив голову, на очах з’явилися сльози, йому хотілось втекти з кімнати, бігти світ за очі, але він не міг зрушити з місця.
— Ми радились і вирішили, що поїхати всі повинні заслужено... Як кажуть, з чистою совістю...
Платон не розумів, чому так переживає Вадик, і не знаходив потрібних слів, щоб висловити свою думку.
«Тепер у мене ніколи не буде чиста совість... Оце так... Поїхав...»