Unknown полностью

— Ми домовились з Оксаною, і вона погодилась. «Хай, каже, завтра прийде, ми його проекзаменуємо». Знаєш, Вадику, ти не бійся, це не справжній буде екзамен. Будуть члени ради дружини, ну, Оксана і ще, може, Дмитро Архипович.

Вадик широко відкритими очима глянув на друга. Він ще не здога­дувався, про який екзамен ішла мова, але вже розумів, що йому хочуть допомогти.

— Ти витягнеш білет, відповіси. А ти відповіси, я знаю, на п’ять. І все. Будемо вважати, що в тебе двійки немає.

Хлопець полегшено зітхнув. «Ну й Платоша, так бй й говорив відразу. Оце так друзі!» Вадикові весь час хотілося показати і перед Оксаною, і особливо перед Дмитром Архиповичем, на що він здатний,

а тепер випадав такий момент. Просто чудесно. І головне — їхатиме в екскурсію без тієї ганебної плями.

— Я згоден. Хоч і сьогодні,— прошепотів він і щасливими вдячними очима глянув на товариша.

Другого дня в одній із класних кімнат школи порядкували семи­класники. Витерли мокрою ганчіркою парти, стіл. Бабуся-прибиральниця кілька разів з підозрою заглядала до класу, а потім, мабуть, переко­налась, що несвоєчасні відвідувачі ніякої шкоди не нароблять, і тільки запитала:

— Стінгазету малюватимете, чи що?

— Малюватимемо,— підморгнув Петро.

— А-а! То малюйте. Стін тільки щоб не пооббивали. Хай постоять ділі, хоч поки заняття почнуться.

— Не турбуйтеся, бабусю.

— Та я ж знаю, що турбуватися нічого. Звичка вже така, попере­дити мушу.

Вадик почував себе так, ніби на справжньому екзамені. Та що на справжньому. На екзамени в своїй школі він приходив без хвилювання. ІДе бувало чи й умиється, а найчастіше, що й забуде. А сьогодні ви­мився, мов на свято, вирядився в матроський костюм... А серце весь час якось завмирає. Хоч і знав усе, а не міг заспокоїтись. Та й як можна було не хвилюватись, коли бачив переживання товаришів. Всім так хо­тілося, щоб він показав хороші знання.

— Тримайся, Вадиме,— заглядав у вічі Платон.

І Вадикові було тепло на серці від такої уваги.

— Не боїшся? — допитливо поглядала Вірочка.

До класної кімнати зайшла Оксана. Вона була зовні спокійна, але схвильованим голосом покликала Вірочку й Платона. Якби Вадик менше хвилювався, він помітив би неспокій вожатої. Але він нічого не помічав і тільки радів, що цей бажаний екзамен відтягувався ще на якийсь час.

— Головне — не мовчи,— шепнула Світлана, якій теж дозволили бути присутньою на «екзамені». Вадик пригадав Жору-капітана і по­сміхнувся.

А за дверима в цей час йшла неприємна розмова. Схоже було, що «екзамен» зірветься.

Оксана за кілька хвилин до екзамену попросила батька проекзаме­нувати Вадика.

— А яке я маю право? — запитав старий учитель.

— Яке право? Кожен учитель має право...

— Ну, ти в мене всі закони знаєш. Ти вожата — ти й екзаменуй.

— Але розумієш, тату, тут така тонка справа...

— Всі справи тонкі. А екзаменувати я не буду: по-перше, не час, а по-друге, це не мій учень.

Зараз вожата передавала свою розмову з батьком Платону й Ві- рочці.

Вірочка розгубилася, а Платон докірливо похитав головою.

— Хіба екзаменувати? Посидіти на екзамені, послухати...

— То ви підіть самі. Батько в шкільному саду.

Платон і Вірочка привіталися з Дмитром Архиповичем.

— А Акимов?! Ти що ж, ще не поїхав?

— В екскурсію збираємось, Дмитре Архиповичу.

— В екскурсію? То справа хороша.

— Дуже хороша.

Діти переминались з ноги на ногу. Не знали, з чого почати.

— Ми до вас, Дмитре Архиповичу,— зважилась нарешті Вірочка.

— Я вас слухаю.

— Ми вас дуже просимо бути присутнім на екзамені...

— І ви про екзамен? Я ж сказав Оксані.

Тут уже вступив у розмову Платон.

— Але розумієте, Дмитре Архиповичу. Це зовсім не екзамен. Це ми самі іспитуємо товариша. Чи готовий він, значить, до екзамену...

— Ну, й іспитуйте собі. А при чому ж тут я?

— Як же без учителя? Ви тільки послухаєте...

— Тільки послухаєте,— луною відгукнулась Вірочка.

Старому вчителеві вже й самому стало цікаво, що там придумали ці невгомонні піонери.

— А для чого це вам приспічило його екзаменувати? Поїде до­дому — там і проекзаменують.

— Ми хочемо його в екскурсію взяти. А з двійкою не можна...

— А коли не можна, не беріть...

— Але він дуже хороший хлопець,— гаряче заступився за товариша Платон.

— Не розумію я вас.— Дмитро Архипович сплеснув в долоні, що було ознакою того, що він готувався до діла.— Ніби від того йому буде легше...

— Авжеж, легше. Ви знаєте, як він мучиться через ту двійку? А бо­таніку він знає. Дуже добре знає. Ось почуєте.

— Та почуємо ж, почуємо. Ех, і вигадали ж таке...

Вірочка й Платон полегшено зітхнули.

А в цей час Оксана розклала на столі іспитові білети. Звеліла Ва- дикові взяти один. Той тремтячими руками взяв папірець. Пробіг очима питання, увесь просяяв.

— Знаєш? — запитала Оксана.

— Знаю.

— Візьми другий.

Так Вадик перебрав із десяток білетів і кожного разу повторював одне слово:

— Знаю.

Нарешті в коридорі почувся тупіт, і всі завмерли. Оксана посміх­нулася.

Двері відчинились, і на порозі став Дмитро Архипович. Присутні рвучко підвелися, стукнули кришками парт.

т і

— Добрий день!

— Добрий день, діти. Сідайте.