— Молотой тшеловек!—звернувся до Василька.— Рупай тров. Отакий, не тлинний, коротки. Німецький плита. Швитко-швитко!
— Іди, синку, нарубай,— порадила мати Василькові, побачивши, як гнівом спалахнули йому очі.— Хай їм у попереці день і ніч рубає, — додала тихо.— Бо прийде довгов’язий — не минути лиха.
В селі довгий час лунали поодинокі постріли. Потім вони стихли, а через якийсь час з’явився і довгов’язий. Він був високий, вузькоплечий, з невеличкою головою, що сиділа на тонкій, довгій шиї, мов сокира на топорищі.
Весь обвішаний різного розміру пістолями, тримаючи в обох руках набитих курей, поблискуючи маленькими гадючими очима, він, не звернувши ніякої уваги на хлопця, пройшов у хату. Вже в сінях почувся його по-дитячому тонкий голос:
— Отто! Полювання на славу:
А Отто вже кликав матір:
— Матка! Кури, кури!
Швидко повернувся і третій. Це був головатий, широкоплечий атлет з одним оком. На другому оці чорніла шкіряна пов’язка. Уціліле око дивилось на все так проникливо, що, мабуть, цілком заміняло і друге. Він понуро пройшов з туго набитим мішком за плечима через подвір’я, проколовши, мов голкою, своїм єдиним оком незнайомого хлопця.
Василько вже встиг придивитись до них.
Отто був у Німеччині шинкарем. Він ні про що більше не говорив і не міг говорити, як про кухарські справи. Подовгу оповідав, які страви, чудові, вишукані і тендітні, він готував у своєму ресторанчику, як скрутно стало перед цією війною, коли вже не про делікатеси, а про звичайні сосиски мріяли, як про найкращу страву. Та тепер, слава богу, фюрер думає за всіх! Закінчиться ця війна і знову буде німцям дуже добре. Він знову відкриє ресторан. У Москві або, в крайньому разі, в Києві. О, він навчить, як треба варити страви!
Довгов’язий Фріц у Німеччині тримав тир, де гітлерівці вдень і вночі вчилися стріляти. Фріц звихнувся на зброї. У нього було щонайменше п’ять пістолів на поясі і десятків два у великому ящику.
Одноокий Адольф, що над усе пишався своїм ім’ям, у Німеччині був чортзна-чим. Подібно до фюрера, його знали і як недоука-маляра, і як без п’яти хвилин геолога, і як прихильника музики, і як співробітника поліції у справах розшуку. Тепер усі попередні професії він зовсім забув, а двом останнім надавав особливого значення. Всі кишені набив губними гармоніями різних типів і гатунків. А досвід роботи в поліції тепер придався йому для роботи в українських селах.
їхній день починався о восьмій.
Отто розпалював німецьку плитку, яку він привіз із собою з Нюрн-
Оерга, і поспішно починав варити сніданок. В нього завжди щось сичало на сковорідках та в каструлях.
Адольф сідав під хатою на призьбі, вкладав у товсті, аж почорнілі з напруги губи гармонію, замріяно примружував єдине, але всевидяче око і починав насолоджуватись звуками німецьких маршів.
Фріц ставав під липу, клав на стіл дюжину пістолів, кілька коробок патронів, ставив на яблуню коробок з-під сірників і почував себе, як у тирі. Він стріляв методично, не квапився, намагаючись поцілити точно. Це йому не вдавалось. Від стовбура яблуні відлітали шматки кори, сипалось гілля.
Стрілянина й музика тривали, доки Отто, мов розпорядник балу, не сповіщав камратів, що сніданок готовий.
Адольф наполовині акорду вривав свою музику, ховав у кишеню інструмент, розмикав своє всевидяще око і підступав до Фріца. Проникливо вдивлявся, як той ховає в ящик свої пістолі.
— Фріц, будь приятелем, ось оцей...— доторкався до одного з пістолів.— На пам’ять...
Фріц почував себе оточеним грабіжниками на великому шляху:
— Що ти, що ти! Та це ж бельгійський. Мені його...
Швидко згрібав зброю в ящик довгими, як батоги, руками, а Адольф переконувався, що не матиме подарунка від приятеля. Щоб загладити неприємні почуття, він запитував:
— Як гадає пан Фріц, наші Москву взяли?
Пан Фріц, безумовно, нічого не думає, йому і так добре. За нього думає фюрер.
Снідали вони довго, мовчки. Лише чути було, як тріщали курячі кістки, ніби там працювала потужна терниця.
У цей час у двір заходив Лукан. Зриваючи з лисої голови капелюха, ставав перед порогом, немов добрий мисливський собака, роблячи стійку перед дичиною.
Василько спостерігав його жалюгідну постать, сміявся самими очима і чекав нетерпляче того, що відбувалось кожного ранку.
Нарешті, у вікнах пропливали строкаті підтяжки Отто, і він сам ставав на порозі. Лукан відвішував земний уклін.
— А, пан бургомістр! — весело вітав він Лукана, мов рівного з собою чи старого друга.— 3 добрим утром!
— З добрим утром, з добрим утром, пане офіцер! — вітався, низько вклоняючись, Лукан.
Оттові дуже подобалось таке величання. Хоч високо й гордо носив він свій чин єфрейтора, але все ж звання офіцера його вабило.
— Як спалось? — по-дружньому запитував Лукана і тикав йому в руки сигарету. Поспішно, задихаючись від радості, Лукан дякував панові за увагу, цікавився і собі сном і здоров’ям пана офіцера і, хоч зроду не курив, побожно прикладався сигаретою до підставленої гостинним Отто запальнички. Він готовий був не лише курити — дим ковтати, хай тільки накаже пан офіцер!